Українське язичництво

Всім привіт, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про Заповіді Бога СВАРОГА.
Давним-давно, в стародавні часи, на допомогу до людей Великої Раси Мідгард-Землі приходили Небесні Боги.
У ті важкі часи люди зверталися до Богів з проханням залишити свої Заповіді, щоб радість і щастя ніколи не покидали Раси Великої. Божественних Заповідей залишилося дуже багато, майже стільки ж, скільки було Богів, які дарували ці Заповіді. Для того, щоб у людини була можливість виконання всіх Божественних Заповідей, йому слід було запам'ятати два основних Великих Принципів: Свято шанувати Богів і Предків своїх та жити по Совісті і в злагоді з Природою.
Ми постараємося запропонувати Вашій увазі деякі Заповіді наших Богів, яких слід дотримуватися.
Заповіді Бога Сварога
- Почитайте Отця і Матір своїх, один одного, живіть в подружній злагоді.
- Чоловік повинен зазіхати тільки на єдину дружину, інакше порятунку йому не бачити.
- Дотримуйтесь Правді і тікайте від Кривди, шануйте Рода Небесного, як і Рід свій.
- Дев'ятий день віддавайте шануванню Великих Свят, а тому дні третього та дня сьомого слід віддавати посту.
- Великий піст слід почитати до дня спалення Марени та дня весілля Живи. В цей період часу, слід особливо берегти свої уста від хули, руки - від пограбування, черево - від обжерливості.
- Почитайте пташині яйця, в честь безсмертного яйця Кощієва яке розбив наш Дажбог, тим самим викликавши Потоп.
- Сумуйте в страсний Тиждень, не кажіть лайливих слів і не пийте хмільного пиття.
- Почитайте перемогу Перуна над Скіпер-Змієм і дні Купальські.
- Почитайте Перунів день, згадуйте всі подвиги Перунові і його весілля.
- Почитайте Матінку Ладу і Отця Рода Небесного Рода - безсмертних покровителів і засновників Рода Раси Великої.
- Почитайте день Успіння ЗЛАТОГОРКА, і згадуйте Волха Змієвича - нащадка Індри.
- Почитайте день Матінки Макоші - Великої Небесної Богородиці.
- Згадуйте і почитайте день Тарха Дажбога.
- Почитайте всіх Богів ваших - посланців Єдиного Бога Рода.
- Захищайте Мудрість Предків ваших, захищайте младость і шануйте старість.
- Живіть в злагоді з іншими Родами, виявляйте їм всю необхідну допомогу.
- Не жалієте свого живота для захисту своєї Святої Землі, Святий Віри, Рода свого та Будинку свого.
- Не нав'язуйте нікому своєї Святої Віри.
- Пам'ятайте про те, що вибір Віри є справою особистою для кожного розумного і вільного людини.
- Пам'ятайте своє Минуле - п'ятнадцятирічний перехід і порятунок від Великого Потопу.
- Не губіть Природу, а живіть з нею в союзі, оскільки вона є життєвою опорою всього Живого Рода.
- Чи не несіть на вівтар криваві жертви, бо для Богів бридко приймати невинну кров своїх створінь.
- Захищайте свої Святині та Капища, допомагайте храмовникам, що несуть в світ Древнє Слово Божественної Мудрості.
- Не приймайте криваву їжу, бо будете подібні диким звірам. Харчуйтеся чистою рослинною їжею.
- Не стрижіть коротко волосся своє, бо Божественної Мудрості не досягнете, а здоров'я своє втратите.
- Дайте виховання своїм синам і дочкам, освятіть їх життя Мудрістю Предків і Вірою Святою.
- Не хваліться силою перед слабким, а знаходьте силу в боротьбі з ворогом своїм.
- Не свідчіть ложно проти свого ближнього, бережіть уста свої від хули.
- Творіть добрі справи на славу нашої Святої Землі, наших Великих Предків і Небесного Рода. На кожне людське діяння відповідайте подібним же, бо всі вони одною мірою мірятися.
- Даруйте десяту частину свого статку Єдиному Богу Роду.
- Не відкидайте незрозуміле, а постарайтеся його зрозуміти, бо хто прагне до знань тому завжди допомагають Боги.
- Не відбирай життя у свого ближнього, бо її дали Боги, а не ви.
- Не жалійте життя свого ворога, бо він пішов проти Божественної волі.
- Не беріть підношень за добрі, милостиві справи свої, створені за допомогою Божественного Дара, бо ніхто не скаже, що твориш благо, і ваш Божественний Дар назавжди пропаде.
Заповіді Бога Сварога написані для людей Пологів Великої Раси. Поспілкуватися зі Сварогом, батьком небесним, можна через його лик!


 



Доброго всім дня, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про тризуб (або тридент, трисуття) відомий у світі з прадавніх часів.
Давню рунічну символіку тризуба й жовто-блакитної барви наші Предки винесли з Атлантиди.
Знак тризуб (або тридент, трисуття) відомий у світі з прадавніх часів. Його знають у Європі, Азії, Індії. З тризубом зображувалися Божества: грецький Посейдон, етруський (а пізніше римський) Нептун, індійські Шіва та Вішну, скіфський Тагимасад, слов'янські Перун та Водяник.
На початку 90-х років минулого століття серед істориків точилися дискусії про правомірність використання тризуба як державного герба. Противники тризуба твердили, що це був знак династії Рюриковичів і ніякого відношення до всього українського народу він не має.
Українці ж самі видобули цей герб з глибини тисячоліть, повернули із небуття, із непам'яті. Чи випадково це? Адже Володимир Шаян назвав тризуб Великим Таїнством Української Душі. Найдавніші писемні згадки про золотий тризуб та блакитне вбрання царів Атлантиди знаходимо в праці Платона Тімей, яка була написана в 360-355 рр. до н. ч.
Легенда, наведена Платоном, за визнанням багатьох істориків різних часів, має цілком історичні особливості: історичною її також називав і сам Платон, котрий позначав жанр кожного свого твору (чи то був міф, чи казка, чи історична праця). З часу загибелі Атлантиди минуло одинадцять з половиною тисяч років. Припускають, що не всі нащадки Посейдона загинули.

Українські землі ніколи повністю не були затоплені, тому цілком імовірно, що давню символіку тризуба й жовто-блакитної барви наші Предки винесли з Атлантиди.
Про те, що тризуб - один з найдавніших знаків - оберегів нашої української землі, можна судити з наскельних малюнків, гончарних виробів, монет, прикрас. Так, на Поділлі знайдено наскельні рельєфи з тризубом, які зроблені у III/IV тис до н. ч., в Ольвії - тризуби І тис. до н. ч., на монетах Боспорського царства карбувалися тризуби з V ст. до н. ч. і були успадковані царськими скіфами, які вважали себе нащадками атлантів. Тризубом був увінчаний шолом урартського царя в VII ст. до н. ч. Відомо також, що сармати використовували тамги-тризуби. Тамги збереглися і досі в кримських татар. Знак, подібний до тризуба, мають також литовці.
За князівської доби тризуб почав набувати сучасної графічної форми, хоча існувало багато різних варіантів малюнка у різних князів.
На певний час, а саме від татаро-монгольської навали до козацьких часів, тризуб зникає з активного вжитку, витісняється християнськими хрестами, юдейськими шестикутними зірками та масонськими символами. Хоча форми хрестів іноді біля підніжжя мали завитки з двох боків, які підіймалися вгору і разом з хрестом утворювали тризуб. Було багато зображень якорів, що нагадували тризуби і входили до складу родових гербів гетьманів Війська Запорозького, зокрема Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та ін.
У слов'янській руніці цей знак мав свою від'ємну пару - перевернуту гілками донизу. Обидва знаки, як плюс і мінус, позначали Білобога і Чорнобога.
Отже, головна ідея тризуба - число три, поєднання трьох основ буття, троїстість (тривимірність) життєвого простору. Це зв'язок трьох сфер, такий самий, як і в Дереві Життя; світів Прави, Яви і Нави. Але існує ще давніше, індоарійське, філософське наповнення символу.
Основа світобудови - повна врівноваженість усіх енергій, тобто Абсолют. Порушення цієї рівноваги пробуджує два протилежні полюси: позитивний і негативний, чоловіче і жіноче, батьківське і материнське начала. Поєднання протилежних сил породжує третю, синівську, силу.
Тризуб - вираження найдавніших, найархаїчніших культів багатьох народів. Це передусім культ Великої Праматері-Родоначальниці, культ Вогню (який є життєдайною силою), культ мудрого Змія (а в деяких народів Дракона). Всі символи знаходимо в давній арійській міфології. Арії на своєму шляху з Подніпров'я до Індії залишили багатьом народам цей життєдайний знак - тризуб.

В Iндійському штаті Джаму далеко в горах і досі існує Храм Великої Богині Матері. Цікаво, що розміщений він у надрах триглавої гори, яка зветься українським словом Трикута.
Велетенська бронзова скульптура Богині з піднятим тризубом у правій руці завжди охороняється жерцями.
Побожне ставлення індійців до тризуба свідчить проте, що цей знак аж ніяк не випадковий. Його давність нині не потребує доведень. Показово й те, що самі індійці усвідомлюють, що знак - не місцевого походження, а пршіссений давніми аріями в Індію.
Тризуб - один із найстародавніших українських оберегів. Про це писав Володимир Січинський: "Народний звичай не зв'язує ці знаки з християнськими емблемами та християнською догматикою, тільки трактує як талісман, що зв'язаний зі старими міфологічними поняттями".
У глибинну ж таємницю Тризуба воістину проник Володимир Шаян, який вважав, що саме з Тризубом українці досягнуть перемоги. Ця перемога має прийти через потрійну самопожертву; Жертва - це не є самознищення, як нам підказує обмежена егоїстична думка; жертва - це радісна перемога над життям і смертю. І тому з понадсвітньою впевненістю перемоги носили знак Тризуба натхненні індійські віщуни, що перемогли смерть ще за життя. Потрійне Самовідречення і Жертва означає жертву Мислі, Почувань і фізичної Енергії (Життя і Тіла) у службі Перунові - Богові Космічної Творчості...
Благословенна хай буде нація, що вибрала своїм символом Тризуб - Символ Потрійної Жертви і Потрійної Влади.. Тризуб є тією Космічною Силою, що нищить світи старі і творить нові і кращі... Тризуб - це високий релігійний символ Великої Божественної Троїстості, Вічного Джерела Буття і Існування (В. Шаян. Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987).
Ця натхненна праця В. Шаяна написана 2 серпня 1953 року, в день його народження, на чужині, де він змушений був жити, переховуючись від варварів НКВС.
Віра в повернення Тризуба ніколи не залишала цього великого українського теософа.
Більшість символів виникло ще на світанку історії людства. Символ - це ідея, яка відображає найглибинніші знання наших Пращурів. Саме стародавність знань і є найвищою цінністю для нащадків. Це є той таємничий код, який ми маємо прочитати, щоб відчути себе спадкоємцями великого й мудрого українського народу, щоб вийти на шлях правильного життя.



Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про символ Перуна - Громовик, культовий оберіг слов'ян. 
Громовик (громівник, перуниця, громове колесо) - широко зустрічається в побуті та інтер'єрі слов'ян. Особливо часто його можна помітити в Карпатах, на сволоках хатів та старих скринях, на ручних хрестах і підсвічниках, на гуцульських рушницях і ременях, на музичних інструментах, різьблених скриньках і дерев'яному посуді тощо.
Громовик або Громове колесо - язичницький шестипелюстковий символ вписаний в колесо, народний оберіг слов'ян, символ Перуна - бога грому і блискавки, граду, небесного вогню і дощу. Також являє собою і семи- або восьмипелюсткову розетку. Є одним із різновидів солярних знаків та зберігся до наших днів завдяки археологічним та етнографічним матеріалам. Зустрічається майже в усіх індоєвропейських культурах і не тільки. В римлян та кельтів він мав назву - Колесо Юпітера. 
Громовик символізує небесні стихії: Небо, Сонце, Вогонь, Грім, Блискавку, Дощ. Також є припущення, що цей знак є позначенням кульової блискавки.  Досі на багатьох дерев'яних старовинних церквах, а також могилах зустрічається цей символ, що свідчить про неабияку його культовість: На початку XX століття символ активно застосовуватися різними new age формаціями, в езотеричних колах його називали - "Квітка Життя". Вони вважали, що цей символ лежить в основі сакральної геометрії: Громовик - надзвичайно древній символ і був відомий ще персам і шумерам: Шумер Німеччина Словаччина Румунія Норвегія Гуцули, бойки та лемки називають його просто - "ружа", тобто роза, розетка. До наших днів цей символ застосовується в народних орнаментах різблярами. Народне мистецтво вкотре демонструє неймовірну глибину пам'яті: Колесо із шістьма списами зображене на Ромашківському календарі IV ст. н.е. - ним позначено день слов'янського бога Перуна наприкінці липня. Особливі моління Богy-Громовержцю в липневі дні, коли дуже часті гpози і гpозові зливи, пов'язані з тим, що до цього часу ypожай хлібів вже дозрівав і сильні зливи могли збити зеpна з колосків перед жнивами. Сьогодні цей день називають - Ільїн день (20 липня).    
Збереглося чимало прикмет, пов'язаних з Іллею-Громовержцем: До Іллі і громи не страшні Грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі—проти вітру На Іллі новий хліб на столі Перун у слов'ян був верховним божеством, богом правосуддя, вісником законів. Його боялися і шанували. Особливо землероби, яким він посилав благодатні дощі на поля і посіви та гарантував врожайний рік. Так почали карбувати символ Перуна у вигляді "громового колеса" як оберіг на всіх предметах, які мали відношення до людей. У гуцулів абсолютно всі предмети, від чересів до баклаг мають ці символи: Таким чином, громовик - дуже давній і потужний язичницький символ, який зустрічається  майже у всіх народів світу. Він нейтралізує усе лихе і негативне та допомагає концентрувати життєву енергію. Саме так можна охарактеризувати громовик. Старожили пояснюють, що священний знак також зображали на стінах будинку, щоб охороняв від блискавки:

Добрий день,дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про те, як на землі були часи, коли панував матріархат. 
Жінки по праву займали чільні місця в роду, адже їм дана найвища влада — влада дарувати життя, продовжувати рід. Жінок наділяли магічними властивостями за їхню близькість до природи.
Із сивої давнини Трипілля так повелося, що жінка в Україні ніколи не була рабинею. Будучи дівчиною, сама вибирала собі пару (в купальну ніч). Будучи матір’ю, мала високий авторитет у хаті й родині. Вона не боялася і не соромилася виявити свою волю, бажання і вдачу, бо не мала ніколи над собою володаря, якому треба було догоджати чи боятися його. 
Трипільські жінки були таємничими, бо знали безліч трав, замовлянь, способів ворожити. Вони зналися у травах, віщували долю по зірках і вміли передбачати погоду. А ще тримали в своїх ніжних руках невідомий чоловікам світ духів, таїнства, магії. І чоловіки їх поважали — і боялися! — саме за невтомну працю, глибокі знання, народження і виховання дітей, через простоту й складність, силу й слабкість водночас.
Усі найважливіші магічні обряди трипільців були пов'язані з молінням про небесну воду, що запліднює землю новим урожаєм, як материнське молоко дає життя новому поколінню.
Щоб привабити чоловіків і завжди бути красивими, трипільчанки рясно декорували свій одяг розписом та вишивками, носили прикраси й навіть татуювали своє тіло. А ще вміли робити нарядні зачіски, серед яких були знані нам косички та вузли, і виготовляли сітки та шапочки.
Трипільці залишили нам у спадок багато невеличких жіночих фігурок. Вони зображали богинь родючості голими й наносили на їхні тіла особливі символічні знаки. На місці грудей богинь накреслювалася подвійна спіраль. На животі або на лоні малювався ромб, перехрещений на чотири долі. У кожну клітинку втискали по одній хлібній зернині. Грудна спіраль є небесним символом: хмара — блискавка, що надсилає на землю молоко-сім’я-дощ. Ромб зі злаками уособлює зоране та засіяне поле. Це також родюче місце богині, плід у її лоні. Поєднання обох символів означає шлюб стихій неба і землі.
А ще трипільські жінки надійно тримали в своїх тендітних руках найважливіший процес — жертвопринесення богам. Особливо урочисто відбувалося це священне дійство в храмах та на природі — на берегах річок і в молодих гаях. Красуні в коротких спідничках і жилетках, а то і в пов’язках, що ледь прикривали пружні стегна, а найчастіше зовсім оголені, натхненно проводили магічні ритуали, задобрюючи вищі сили Всесвіту. Під ритмічну музику жінки весело танцювали й співали ритуальних пісень, високо піднімаючи руки вгору, закладаючи за голову чи упираючись ними в боки. Під час цих містичних обрядів трипільчанки використовували ритуальний посуд — майстерно зроблені фігурки людей і тварин. Потім їх розбивали на жертовнику, а уламки люди забирали додому «на щастя».
Минули тисячоліття, асиміляція народів змінила культуру, побут, але одне залишилося незмінним – генетичний код українців. У наших жилах тече кров трипільців, скіфів, які славилися своєю високою культурою. А жінки України, як і раніше, зберігають здоровий мікроклімат в своїй сім’ї. 
 

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про магічну силу оберегів.
Люди з незапам'ятних часів оточували себе оберегами та талісманами. Складні й доволі прості вироби з природних матеріалів, виготовлені за певними правилами, захищали житло людей, несли здоров'я, достаток і затишок в сім'ю.
Властивості та сила оберега залежали переважно від матеріалу, з якого його виготовили. Як правило властивість рослини переносилося на оберіг. Так, наприклад, нев'янучі квіточки безсмертника використовувалися для виготовлення оберега, що несе людям довголіття. Перець, часник і сіль відганяли від будинку нечисту силу, яка приносить лихо та нещастя. Льняна біла стрічка об'єднувала родину. Великі колоски вівса або жита залучали в будинок багатство і красу. Мак - сильний оберіг від пристріту, зурочень та наклепів. Гречка, квасоля, горох закликали добрий урожай і добробут в будинок. Горіх - символ міцного здоров'я.
Дуже поширений оберіг для житла - «мішок достатку», що привертає в сім'ю хороші врожаї, міцне, злагоджене господарство, достаток та благополуччя. Цей оберіг виглядає як мішечок, на якому закріплені різні природні дари. Горох, кукурудза, квасоля на «мішку достатку» символізують багатство, висушені цілющі трави оберігають здоров'я господарів, гострий перець розпалює пристрасну любов, насіння віщують сімейне щастя і багато діток.
Хорошим оберегом для житла є дзвін. Він означає захисний купол небес. Дзвін може не тільки відганяти від будинку зло, але і знищувати біду що вже зайшла в будинок. Ритмічні і в той же час мелодійні удари дзвону символізують час що минає, бій дзвонів пов'язують з весіллям, перемогою або молитвою.
У лісових місцевостях при вході в будинок, над дверима, вішають роги оленів або лосів, що символізують силу, владу і багатство.
Для залучення достатку і затишку в домі виготовляють оберіг у вигляді декоративного віничка з наклеєними аплікаціями, що символізують різні добрі побажання. Такими символічними елементами могли бути горішки, горох, різні зерна, сухі трави, стрічки та інші предмети, які залучали багатство, удачу, здоров'я, щасливу долю. Це дуже важливий оберіг дому та сім'ї. Його ставили в кут або вкладали в руки спеціально виготовленої фігурці домовика, щоб домовик вимітав з дому все погане, а хороше беріг та примножував. Якщо господарі переїжджали в інший будинок, вони забирали обов'язково старий віник, щоб домовик переселився разом з ними.

Для кожного оберега призначалося своє власне місце в будинку. Важливим було і правильне положення оберега, від цього могло залежати його призначення. Якщо обереговий віночок висить «чубчиком» вгору, то він охороняє будинок і сім'ю від відьом та іншої нечистої сили. Якщо «чубчик» внизу, то в будинок залучається достаток. У будь-якому випадку оберіг у вигляді віночка з сухих трав приносить удачу.
Всім відомий талісман удачі - підкова. Дійсно, далеко не кожному вдавалося і раніше знайти підкову, не кажучи вже про наш час. Знахідка підкови була рідкісною і тому вважалася великою удачею. Щасливець вішав знайдену підкову над вхідними дверима, щоб удача і надалі не покидала його. Якщо нечиста сила потрапить в будинок через двері, то вона обов'язково зачепиться за один кінець підкови, прокружить по ній і вилетить через інший кінець підкови з дому. Щоб господарям супроводжувала удача в справах, підкову треба вішати вгору ріжками. Якщо ріжки підкови внизу - будинок будуть обходити сварки, хвороби, наговори.
Посуд у простого люду був здебільшого глиняний. А кожен предмет з природного матеріалу має оберегову силу. Глиняні глечики символізували повне, тобто багате, життя. При покупці посуду по ньому стукали і слухали, як вона звучить. Залежно від звуку визначали, горщик це - чоловік чи жінка. Старалися набувати у рівній кількості горщики, щоб у родині процвітали і чоловіки, і жінки, і щоб у будинку була згода.
Всі ми знаємо, що розбитому або тріснутому посуду не місце в будинку. Ця прикмета з'явилася в давні часи, коли посуд був переважно глиняним. Глина - частина землі, природи, тому наші предки вважали глиняний посуд живим. Він народжувався в руках гончара, жив в будинку, служив людям, а потім вмирав, розбиваючись. Розбитий глиняний посуд закопували в землю, так як він вважалася мертвим.
Протягом життя людині доводиться зустрічатися з різними проблемами і перешкодами. Щоб їх подолати, ми звертаємося за допомогою не тільки до людей, але і шукаємо захисту у небесних сил, використовуючи для цього обереги. Близькі люди, бажаючи добра один одному, виготовляють обереги своїми руками, а батьки передають старовинні, найбільш сильні обереги своїм дітям. До таких оберегів в Україні відноситься весільний рушник. На нього завжди стають молоді на початку свого спільного життя. У подальшому вони бережно ставляться до цього рушнику, вішають його в будинку на почесне місце. Якщо сімейне життя виявилася щасливою, пара прожила довго, з любов'ю, зі здоровими дітьми, в достатку, то вважали, що їм допоміг родинний оберіг - весільний рушник. Такий перевірений роками оберіг передавався дітям, щоб і у них життя склалося щасливо.
Багато предметів і рослини, що є надійними оберегами, так давно увійшли в наш побут, що люди перестали їх сприймати як захист, а використовують як прикраси, садові рослини і корисні для життя речі. Красива вишита сорочка, рушник, писанка, освячена у Вербну неділю гілка верби з пухнастими сережками, сніп з колосків пшениці або жита, зростаючі біля будинку калина і соняшник - все це здавна вважалося оберегами.
Щоб у вашому будинку з'явився сильний природний оберіг, достатньо в глиняний глечик поставити красиве гроно звичайної калини або кілька колосків жита.
З особливим шануванням наші предки ставилися до обіднього столу. Стіл вважався частиною будинку, тому, якщо будинок продавали, то стіл залишався в будинку і передавався новим господарям. Зсовували його з місця вкрай рідко, тільки під час весіль або похорону. Під час хрестин навколо столу обносили дитину. Його вважали початком і кінцем будь-якого шляху. Вирушаючи в дорогу, людина цілувала стіл рідного дому, так само вона чинила і при поверненні з далекого походу.
Основою будь української хати була велика піч. Для сільських жителів піч мала величезне господарське значення, а також була прикрасою приміщення і служила добрим сильним оберегом. За піччю ретельно доглядали, чистили її, білили, прикрашали розписом з барвистих квітів, фантастичних птахів, національних орнаментів. Основне призначення печі - це приготування їжі та обігрів будинку, проте вона застосовувалася і для багатьох інших цілей: на теплій печі люди спали, подекуди вона використовувалася як лазня, пічка допомагала і в народній медицині.
Піч була оберегом дому та сім'ї. Клятва, дана у домашній печі, не могла бути порушена. Договір, укладений біля стовпа печі, був найвірнішим. Під піччю жив домовик - дух і захисник будинку. Поруч з піччю вішали ікони, які прикрашали рушниками та квітами.
Стіни всередині будинку прикрашалися яскравим розписом народними мотивами і великою кількістю рушників. Всі рушники мали різні візерунки, так як служили оберегами для різних частин будинку або для ікон, а для кожного оберега потрібні свої орнаменти з певною символікою. За допомогою різних древніх символів - ромбів, ліній, кіл, хрестів, розеток на рушниках зображували землю, сонце, рослини і явища природи, які постійно впливають на життя людини, захищають від зла, дають різні блага і зміцнюють здоров'я.
Особливо господарі будинку захищали оберегами вхід в житло, так як саме через двері могли увійти в будинок недобрі люди, відьми та інша небезпека. В якості оберегів біля входу вивішували рушники з підходящими для цієї мети магічними захисними орнаментами, креслили крейдою хрестики біля дверей, над дверною рамою вішали обереги від нечистої сили - часник, підкову, пучки освяченою сушеної трави.
Оберегове значення мав розпис внутрішніх стін будинку. Українському народному побуті властиві вибілені стіни, які могли залишатися просто білими, а могли і прикрашатися барвистим розписом. Яскравими кольоровими фарбами народні художники малювали на стінах улюблені рослинні візерунки, які оживляли чудовими птахами, або зображували мотиви релігійних та народних обрядів.
Як би не виглядали старовинні обереги, де б їх не розміщували, вони завжди вірно охороняли своїх господарів і допомагали їм у житті. Зараз люди мало знають про властивості та можливості оберегів, але народна культура зберігає великі знання на цю тему і готова відкривати їх усім, кому вони цікавОКі.



Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про прикмети.
Наприклад, багато хто чув, що вагітна до шести місяців молодиця повинна завше при собі носити ножа, щоб не підкусила нечиста сила, бо нечистий боїться ножа і не зробить пакості.
Як жінка вагітна вперше гляне на пожежу і ухопить себе за руку, ногу чи за ніс, лице і т.д., то, як уродиться дитинка, в неї буде на цім місці синя родима пляма.
Треба слухати вагітну жінку, бо хто не послухає, в того міль і миші поточать увесь одяг.
Вагітній жінці не треба багато їсти, бо дитина буде заздрісна.
Вагітній жінці не треба дути на вогонь, бо дитина буде задихатися.
Вагітній жінці не можна красти, бо украдений предмет може відбитися на тілі.
Вагітна жінка не повинна ні з ким сваритися, їй слід уникати небажаних зустрічей. Особливо небезпечна зустріч із вихором. При зустрічі з вихором жінка повинна лягти на землю або присісти й туго обтягти ноги спідницею чи запаскою.
Не годуй груддю немовляти на чужих очах, бо на груди нападе хвороба.
Якщо син схожий на маму, а дочка на батька, то будуть щасливі.
Дитину лелека приніс (знайшли у капусті). Після заходу сонця не можна дивитися знадвору до хати через вікно, бо не буде маленька дитина спати.
Як є в хаті маленькі (до одного року) діти, то після заходу сонця не можна нічого виносити з хати - ні сміття, ні помиїв, ні попелю і т.д., бо це буде погано для дитини.
Благословення батьків має надзвичайно велику силу: якщо батьки не благословлять своєї дитини, то із неї нічого путнього не буде.
Якщо в хаті мала дитина (новонароджене), то до цієї хати не можна заходити з порожніми руками.
Не можна дитині до одного року стригти волосся на голові.
Не можна дитині до року дивитися в дзеркало.
Не можна переступати будь-що через дитину до року.
Не можна нікому нічого позичати ввечері, бо маленька дитина не буде спати.
Купіль, що купають дитину, не можна виносити надвір по заході сонця, бо не буде дитина спати.
Дітям надворі не можна їсти, бо горобці нападатимуть на просо.
Не можна ганчіркою бити дітей, бо як виростуть, то в злиднях будуть жити.
Не можна малих переступати, бо не виростуть.
Не можна на дитину дивитися з-за голови, бо буде врочливе.
Коли з малою дитиною в полі, то ніколи не клади дитину в борозні, бо буде хворіти.
Як спить дитина і закладе руки за голову, то буде багата.
Як дитина вродиться вночі в тиху погоду (годину), то буде тиха, а як півні співають, - буде криклива.
Спалити колиску - дітей не буде.
Не можна колисати порожньої колиски (бо там чорт), бо дитина не буде спати.
Як дитину відлучати від грудей, то врізати цілушку з першого хліба (перший всадяний) і грудочку солі дати дитині в руки й казати: "На - йди собі на свій хліб! Щоб ти була гречна й велична, як цей хліб святий!".
Коли тато прокляне дочку, а мама сина, то вони будуть нещасливі, хворіти будуть, скоро помруть...
Не можна дітей бити за те, що б'ють скло (шибки, посуд тощо)
Не можна стригти волосся — викидень буде.
Не можна переступати через перешкоду — душу немовляти чорти віднесуть.
Не можна дивитися на вогонь — рудий народиться.
Не показувати новонароджену дитину в перші 40 днів — щоб не наврочили.
Не можна переходити через поліно — пологи будуть важкими.
Не сиди на порозі — злі духи нашкодять дитині.
Не грай з кішкою і не бери її на руки — дитина буде мати багато ворогів.
Не їж червоні ягоди — у дитини буде алергія, а якщо будеш їсти морепродукти — малюк народиться німим.
Нікому не повідомляй про настання вагітності — злі духи нашкодять дитині.
Нікому не повідомляй передбачувану дату пологів — будеш страждати за душу кожного, хто знає про це.
Не дивись на страшне — народиться негарна дитина.
Не купуй заздалегідь речі для малюка і не принось їх в будинок — дитину заберуть злі духи.
Народні прикмети на стать дитини Нехай майбутня мама візьме зі столу ключ (без кільця і не у зв’язці!). Якщо вона візьметься за круглу частину, то у неї народиться хлопчик, якщо за довгу вузьку частину — то дівчинка, а якщо посередині — нехай чекає двійнят. Якщо майбутня мама під час їжі вдавилася, попросіть її назвати будь-яке число. Потім обчисліть, якій букві алфавіту відповідає це число (а – 1, б – 2 і т.д.) і попросіть її назвати ім'я, що починається з цієї букви. Якщо вона вибере ім'я дівчинки, то у неї народиться дівчинка, а якщо ім'я хлопчика, то хлопчик. Якщо у вас є старші діти, пригадайте перше слово попередньої дитини. Якщо вона спочатку сказала «мама», то народиться дівчинка, а якщо «тато», то хлопчик. Порівняйте рік зачаття і вік матері на момент зачаття. Якщо обидва числа парні або обидва непарні, то народиться дівчинка, а якщо одне парне, а інше непарне, то хлопчик. Якщо ви хочете народити хлопчика, кілька місяців до зачаття їжте більше солоного, а якщо дівчинку — побільше солодкого. Якщо ви хочете зачати дівчинку, покладіть під матрац дерев'яну ложку і ножиці, а під подушку — рожевий бантик.
Стать дитини буде протилежної статі того з партнерів, який був більш активний у момент зачаття. Якщо під час вагітності у тебе опухають ноги, народиться хлопчик, а якщо з ногами все гаразд — дівчинка. Якщо вагітна жінка дратівлива, то у неї народиться дівчинка, а якщо у неї більшою мірою гарний настрій, то хлопчик. Якщо вагітна жінка їсть окрайця, то у неї народиться хлопчик, а якщо бере шматки хліба з середини, то дівчинка. Якщо руки вагітної стали сухими і шкіра на них тріскається, то народиться хлопчик, а якщо руки стали більш м'якими, то дівчинка. Вагітна, яка чекає хлопчика, їсть більше тієї, у якої народиться дівчинка. Вагітну, яка очікує дівчинку, сильніше нудить. Якщо на обличчі і грудях вагітної з'явилися прищі, то народиться дівчинка: донька «забирає собі» мамину красу. У жінки, вагітної хлопчиком, живіт нижче, ніж у тієї, яка вагітна дівчинкою. Протягніть через обручку вагітної жінки ланцюжок і підвісьте його над її животом (жінка повинна при цьому лежати). Якщо кільце буде гойдатися взад-вперед, то народиться дівчинка, а якщо по колу, то хлопчик.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про заспокійливі трав'яні відвари для купання та оздоровлення в чанах.

Чан з м'ятою - Попередньо треба 2 години настояти три рівні частини меліси, м'яти і березового листя на окропі. На 500 грам трав використовують 9-12 літрів води, потім вилити в нагрітий чан. Завдяки чудесному аромату збір подіє на нервову систему, поліпшить самопочуття і сон.

Липовий - Збирають квіти липи і ромашки в рівних пропорціях. Для кращого ефекту їх можна подрібнити, потім додати воду (на 500 грам квітів - 9-12 літрів окропу). Настояти такий відвар півгодини, потім додати в чан.

Чан з валеріаною - Використовують кореневище цієї рослини, яке слід подрібнити. Заливається холодною водою, виходячи з пропорції 3: 100, і настоюється близько години. Потім необхідно відвар довести до кипіння, забрати з вогню і знову відкласти ще на 5 хвилин, процідити. У такому вигляді можна наливати в чан. Впливає на різного роду неврози, ефективна при клімаксі і інших гормональних перебудовах організму.

Тривалість купання становить 20-30 хвилин. Чим вище температура води, тим повинна бути коротше процедура.

Підбадьорливі трав'яні чани. Такі процедури рекомендовані для поліпшення самопочуття людини, вони викликають прилив сил, енергії, стимулюють захисні сили організму. Температура підбадьорливого чана повинна бути 38-42 градусів за Цельсієм. Більш холодні процедури слід називати загартуванням.

Каштан - Використовується 500 грам зелених каштанових листків, які потрібно залити 3-4 літрами кипятку. Настоювати потрібно не більш пів години, потім процідити и вилити в чан. Цей відвар популярний завдяки доступності та впливу на шкіру голови. Процедура надає загально зміцнювальний вплив на організм людини, стимулює ріст волосся.

Кропива - Необхідно 650 грам сухих або подрібнених листків кропиви, залити 3-4 літрами окропу та настояти біля 20 хвилин. Після того як відвар процідили, добавити його в чан.

Хмільний чан - Для його приготування знадобиться 15 столових ложок хмелю та 5 літрів окропу. Відвар слід поставити на вогонь і прокип'ятити упродовж 10 хвилин. Потім процідити і додати у чан. Хмільні чани мають тонізуючий ефект, покращують самопочуття і викликають прилив сил.

Тривалість підбадьорливих процедур складає 15-25 хвилин, залежно від температури і самопочуття людини.

Чани для схуднення з травами. Ні для кого не секрет, що асортимент засобів для швидкого позбавлення від зайвих кілограмів постійно росте. Перш ніж наважуватися на прийом дорогих препаратів, можна звернути свою увагу на спеціальні антицелюлітні відвари для чанів, які успішно використовують для схуднення жінки всього світу. Втрата ваги відбувається із-за виведення токсинів, шлаків з організму і стимуляції основного обміну речовин. Таким чином, посилений метаболізм швидше справляється з жировими відкладеннями.

Звіробій - У рівних співвідношеннях необхідно використати м'яту, кропиву, шипшину, звіробій. На 700 грам цього збору потрібно узяти 4 літри окропу. Збір викликає посилене потовиділення, виводить з організму продукти клітинного обміну, тим самим очищаючи його.

Шавлія - Окрім самої шавлії, знадобляться ще листя перцевої м'яти, квітки материнки і календули. Такий збір слід залити окропом із співвідношення 700 грам трав на 4 літри окропу. Настоювати 20 хвилин, процідити і можна використати.
Ця процедура сприяє розщеплюванню підшкірних жирів, повертає пружність і омолоджує шкіру.

Хвощ - Готується з настоянки 650 грамів сухого хвоща польового на 4 літри кип'яченої води. Слід відставити приготовлену суміш на півгодини, потім процідити, і можна використовувати. Відновлює структуру шкіри.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про Бережу - символ Берегині Роду.
Бережа або Берегиня - один з найдавніших і найшанованіших символів у наших Предків, його генетичне коріння сягає глибини століть. Це символ життя і родючості, символ Матері-Природи, матері усього сущого, яка дає життя і оберігає (береже) наше родинне вогнище.
Виряджаючи чоловіків та синів у нелегкі походи, матері, дружини й кохані дарували їм на пам’ять ці непересічні амулети — рушники з оберегами, аби живими верталися до рідної домівки.
Образ Берегині до нас дійшов до нас у вишивці: на обрядових руш¬никах, у жіночому одязі бачимо стилізовану жіночу постать з піднятими догори руками (знак захисту) - захисниці від хвороб і покровительниці людських доль. Іноді, в руках панна тримає квітку - символ багатства і благополуччя, або пташок - провісників світлої долі і сімейного щастя. У центрі фігури також зображалася квітка, що символізує вагітність або дитину. Напевно, звідси пішла приказка "Діти - це квіти життя". Нерідко Берегиню підміняла ідеограма — ромб з гачками — землеробський символ родючос¬ті, магічний оберігальний знак (українська плахта — своєрідний «переспів» цього мотиву).
В часи, коли наші далекі Пращури жили невеликими поселеннями серед глухих лісів в найтяжких умовах, ключем до виживання була наявність великої кількості дітей, які допомагали б по господарству. Осісти на землі могли лише міцні сім'ї і клани, де було багато працівників для розкорчовування лісу, оранки, спорудження будинків і т.д. Тому культ здорової міцної жінки, здатної народжувати здорових дітей, був чи не основним.
Берегиня – захисниця людей від усякого зла, «хатня» богиня, як її ще називають, що оберігає оселю, малих дітей, добробут сім’ї. Жінка споконвіку вважалася Берегинею, її слово, тепле і ласкаве лікувало і повертало, жінка - як символ самого Життя була об'єктом поклоніння у сиву давнину. Саме жінці призначено від Бога берегти сім'ю, дітей, Любов, Затишок, Злагоду... Саме на тендітних жіночих плечах "тримаються три кути в хаті", як справедливо зауважує народна мудрість. Відголоски про неї знаходимо у таких словах, як: "берег", "береза" (дерево Берегині Лади), "бережений", "оберігати", "обереги" тощо.
Символ Берегині значно давніший за свій спрощений прототип - руну Одал в германо-скандинавській традиції, він відомий ще з Трипілля, культура якої просякнута жіночою символікою. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. На животі Берегині був зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами всередині) – символ засіяного поля. Також на багатьох трипільських статуетках зображені вертикальні, прямі, зигзагоподібні та хвилясті лінії, які пов’язуються із знаками дощових струменів та розпущеним волоссям жінок – виконавиць обрядових танків.
В трипільців Берегиня була не тільки володаркою Неба, але і всієї Природи, господинею небесних вод, від неї залежала родючість. Наші Предки малювали її на стінах своїх осель, на писанках та інших обрядових предметах, виліплювали з глини. Серед трипільських поселень відомі знаходження жіночих статуеток. Більшість із них мають культове призначення.
У дерев'яному різьбленні Київської Русі теж зустрічається символ Берегині, однак він піддавався сильній стилізації та спрощенню, так як технології та інструменти того часу не дозволяли з достовірністю зобразити всі елементи цього символу.
Дерево життя - символ і атрибут Берегині, часто ці символи взаємозамінюють один одного. У зв'язку з цим на ногах жіночих статуеток розміщали знак землі. Ноги богині - це коріння дерева, які знаходяться в Землі. Берегиню зображали і змієногою, так як земля - місце проживання бога підземного світу Наві - Ящура або Змія. Відповідно, верхня частина дерева асоціювалася з головою Богині.
З різних джерел відомі назви Берегині: Жива, Дана, Лада, Леля, Діва, Літня Баба, Рожаниця, Мокоша. З X ст., тобто з приходом християнства, символічне зна¬чення Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці, Оранти, яку також зображають із піднятими до неба руками, немов старовинну Берегиню... В образі Оранти людина вшановувала саму природу, вшановувала життя, подвиг материнства.
Отже, символ Берегині - це священний для нас, українців, генетичний код, який несе в світи суть і творення, і захисту, а через це – вічне оновлення і гармонію життя Людини...

Доброго всім дня, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про красу.  Як бути гарною знали українські жінки ще пару тисяч років тому. Кожна дівчина і жінка бажає виглядати якнайкраще. Сучасні жінки задля зовнішньої краси часто витрачають неабияку суму грошей, даючи хороший прибуток сотні косметичних компаній. Але чи потрібно витрачати багато грошей, щоб виглядати красиво, молодо а найголовніше-здорово? На це точну відповідь знали українські жінки.  Вони вміли доглядати за обличчям, використовуючи лишень природні маски та скраби. Давайте ж згадаємо як. умови праці українських жінок були дуже важкими, вони постійно  перебували на сонці, вітрі, дощі, холоді та морозі. Але попри те старались виглядати красиво. Ранок починався з вмивання джерельною водою, а коли на обличчі було якесь подразнення, то – ранковою росою з липи, вишні чи яблуні. Ввечері, щоб заспокоїти шкіру, робили відвари з чебрецю, любистку, м’яти або череди.
Відвари пелюсток троянди або шипшини, листя м’яти, ромашка, липовий цвіт робили дівчата з  нормальним типом шкіри. А от для жирної та комбінованої шкіри робили настої або відвар календули, шавлії, звіробою, хвоща, деревію, мати-й-мачухи. Ці трави звужують пори та гарно очищають їх та мають протизапальну дію. Для цього брали одну рослину або збір дрібненько різали, а якщо трави сухі, то розтирали в порошок, потім 50 грам суміші заливали 0.5 окропу, накривали та давали настоятись хвилин 15. Після чого воду зливали, та теплу трав’яну суміш накладали на 15 хвилин на обличчя.
Щоб надати шкірі тонус, використовували квашену капусту. Брали грам 100 квашеної капусти, дрібно різали та накладали на хвилин 20 на обличчя. Потім змивали теплою водою.
Для масок використовували фактично усі сезонні овочі і навіть фрукти та ягоди. Такі маски гарно забезпечують шкіру обличчя вітамінами та тонізують.
Яблучна маска для обличчя гарно живить та відбілює шкіру обличчя. То ж її робили так: яблуко чистили та подрібнювали, змішували з двома ложками сиру, накладали на обличчя на хвилин 20.
Маску з груші використовували як скраб, який добре очищає і живить шкіру, сприяє зникненню зморшок. З груші робили пюре та додавали до нї будь-якої олії. Наносили на обличчя на 25 хв.
Прекрасною зволожуючою маскою була і картопля. ЇЇ подрібнювали, додавали яйце, дрібку солі, перемішували та накладали на обличчя на 15 хвилин. Після чого змивали водою.
Здавна українки славились своїм красивим, пишним, довгим, густим волоссям. Потяг до прекрасного спонукав українок ретельно доглядати за собою. Щоб волосся було красивим та пишним, його мили теплою джерельною водою з додаванням трав, таких як, кропива, лопух, - щоб волосся було міцним та густим,  любистку (щоб хлопці любили), м’яти - надзвичайно м’яким, ромашки - набувало дещо золотистого кольору та гарного блиску, ягоди ожини та чорниць – щоб додати коричнюватого кольору, кори дуба та ялини – що додати чорного кольору волосся.
То ж прислухаймось до знань наший пращурів та будьмо красивими та здоровими!

 
Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про систему виховання у давніх слов'ян.
В основі педагогіки давніх слов'ян лежали язичницькі традиції, які походять з глибини віків. Існували навіть язичницькі школи, які, на жаль, поступово зникли з появою візантійських і болгарських церковних просвітителів. У даній статті ми спробуємо торкнутися цієї теми і розкрити певні аспекти.    
Ще задовго до виникнення перших слов'янських об'єднань, у наших предків склалася система освіти і виховання, котра базувалася на дбайливій, переважно усній, передачі з покоління у покоління, досвіді та знаннях. Процес виховання відбувався в рамках традицій общинно-родового ладу і був доручений найбільш поважним членам роду - старійшинам, волхвам. З виникненням і зміцненням позицій родини виховання поступово перейшло в руки батьків. Ще на ранньому етапі розвитку суспільства виховання стало носити диференційований характер у зв'язку з різницею ролей чоловіка та жінки в суспільстві. Незважаючи на це, можна виділити в ньому загальні основи, які перш за все виховували якості та навички, необхідні дітям не в теорії, а на практиці, в реальному житті:
- військова справа: гарт (обачність, терпеливість, витривалість), тактика, стратегія; 
- захист від чужинських племен - протистояння набігам, самооборона городищ (стріляти з лука, кидати каміння, долати перешкоди); 
- мисливство, полювання на хижих звірів, збиральництво, рибальство; 
- скотоводство і землеробство; 
- будівництво, господарювання, мореплавство; 
- мистецтво і ремесло;
Виховання проходило в процесі залучення дітей до праці і носило наочний характер. Дитина рано ставала повноправним учасником трудових процесів, свят, ігор, у міру дорослішання допускалася до різних ритуалів, що в чималій мірі сприяло формуванню певних якостей характера. Процес входження у доросле життя завершувався певною церемонією,, де своє право вважатися повноправним членом громади необхідно було довести, пройшовши ряд серйозних випробувань, що, безсумнівно, також носило виховний характер. Віковим рубежом для таких обрядів міг виступати і 7-ий, і 12-й роки життя. Спочатку старші діти від 7 до 12 років виділялися в особливу перехідну вікову групу. Її нижня межа пов'язана з усвідомленням своєї статевої приналежності, а верхня - з статевою зрілістю.      
Істотний вплив на виховний процес мали вірування. Язичництво включало поклоніння багатьом богам, тобто явищам природи і душам предків. За час свого існування воно зробило серйозний вплив на уклад життя народу, його світогляд, культуру, виховання. Як у небесній ієрархії, де боги підпорядковувалися старшому - Перуну, а їм, у свою чергу, були підвласні так-звані нижні духи - русалки, домовики, потвори, так й в кожному будинку панував господар: батько над дітьми, чоловік над дружиною, старші діти над молодшими. Слід зазначити, що влада старшого в родині накладала на нього і серйозні обов'язки:
Основою життя слов'ян була праця. Без цього неможливо було вижити в ті часи. Тому трудовому вихованню приділялася найбільша увага. Незалежно від стану сім'ї, хлопчиків вчили поводження зі зброєю, полюванню, навичкам землеробства і скотоводства, ремеслам, дівчаток - розумінню як правильно господарювати, зберігати домашнє вогнище у домі, доглядати за дітьми, шиттю і т. д. Умільці користувалися великою повагою, і це відігравало останню роль у вирішенні побутових проблем, особливо коли мова йшла про прийом в сім'ю нового члена: батькам хотілося, щоб майбутній зять або невістка були хорошими робітниками. Умовою виживання і приспособлення до природи була колективна діяльність, коли вся громада спільно брала участь у вирішенні побутових, трудових і військових проблем. Сформований на основі цього спосіб життя способствував формуванню у древніх слов'ян соціально-психологічної установки природної рівності людей, ідеалу праведності та справедливості для всіх. 
Досвід виховання, накопичений народною педагогікою, знайшов своє відображення у творах усної народної творчості. через колискові, приказки, казки - перед дитиною розкривався навколишній світ, дитина вбирала певні моральні цінності, засвоювала норми поведінки. Уявлення наших предків про ідеали, про принципи виховання, моральні якості людини, відповідальність перед громадою і сім'єю; основи релігійного, трудового, естетичного виховання знайшли своє відображення в билинах і переказах, на яких виховувалися діти у той час і подекуди в традиційних родинах продовжують  виховуватися досі. Фольклор не тільки являлся своєрідним підручником життя, але і становив невід'ємну частину тодішнього буття, з його мудрістю і забобонами. У міру економічного розвитку суспільства і його соціальної диференціації, виховання перестає бути єдиним. Якщо у рядових членів громади основою залишалося трудове виховання, розширюване в ремесленному середовищі до спадкового учеництва, то для представників знаті усе більшого значення набувала військова підготовка і надбання навичок керівництва племенем, громадою.
Серйозні зміни в підходах виховання дітей і юнацтва почалися з прийняттям у 988 році християнства, яке відповідало інтересам правлячої касти. Прийняття християнства від Візантії, яка поєднала в своїй культурі традиції античності з православною християнською ідеологією, істотно позначилося практично на всіх сторонах життя давніх слов'ян, русичів. Ставши спочатку релігією панівних класів, міського населення, воно поступово трансформувалося у форму панівної ідеології, яка не НАВЧАЛА, а НАВ'ЯЗУВАЛА психологію і поведінку людини, виробляючи у ній смиренність та послух. Тим самим ламаючи стержень, чи то пак, егрегор, який був у наших предків - відвага, героїзм, богатирська вдача і лицарська слава, незламність духу,  фізична нескореність, нездоланність тощо.  Життя суспільства почало підпорядковуватись християнській системі, яка на відміну від язичницької, не була життєвою (тобто, тою, яка базувалася на практиці, на життєвому досвіді, на законах природи), а книжковою. Саме тому, дуже часто історики, зв'язують прийняття християнства з набуттям мови і писемності, грамотності і так далі.  Насправді навички письма були необхідні лише для того, щоб люди засвоїли релігійні догми, прописані в священних текстах.  Таким чином, з приходом християнства, функції виховання, які раніше належали волхвам, старійшнинам, вождям-родоначальникам, перейшли (і аж ніяк не добровільно) до "рук" церкви. Візантійські месіонери відразу проголосили гріховними свята і обряди слов'ян, а щоби людям легше було пристосуватися до нової ідеології, були виписані укази - церкви будували на пагорбах, на місцях язичницьких капищ та святилищ, куди зазвичай приходили на спілкування з богами представники громади.
 

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про те, чому саме хліб є символ українського народу.
Хліб українці називають «святим», «Божим даром», «батьком», «годувальником», «головою», «розпорядником». Без хліба в Україні не обходиться жодна важлива подія. В обрядах та звичаях хліб символізує життя.
Шана до хліба закріпилась у народних звичаях українців. На покуті під образами, що здавна в хаті вважалася священним місцем, завжди лежала на столі покрита рушником паляниця.
Кожен шматочок хліба з'їдали повністю, не залишаючи куснів, щоб силу не залишити. Хліб не можна викидати у сміття, навіть хлібні крихти слід зібрати у долоню і з'їсти, або ж віддати худобі чи птиці. Знайдений на дорозі окраєць хліба потрібно обтрусити і покласти на високому місці для пташок. Коли випадково кусень хліба упаде на підлогу, селяни його піднімають і цілують — перепрошують, у хліба ж бо ніжки короткі, впаде зі столу і може ніколи більше туди не повернутися. Про хліб не можна казати, що він поганий, він може бути лише невипечений, глевкий, сирий, підгорілий, зачерствілий.
Хліб – символ життя. Тому в Україні він здавна був і залишається учасником багатьох народних свят. З ним благословляли молодих на щасливе життя, вітали матір з новонародженим, з хлібом-сіллю зустрічали дорогих гостей, вперше входили в нову хату, проводжали в останній шлях. Як бачимо, хліб супроводжує нас з початку і до кінця життя. Також він був послом миру та дружби між народами, залишається їм і нині.
З хлібом на вишитому рушнику наші предки йшли навіть оглядати поле, сіяти й збирати жнива. Найкращу жницю квітчали вінком з колосків, а потім ще сплітали вінок, урочисто несли його в село до двору господарів, клали його на хліб, з яким господарі вітали женців. Дуже шанували перший сніп як символ врожаю. Саме з нього робили весільний коровай.
На святого Маковія народ вшановує його символом – святими хлібом та маком. Цей день дуже важливий, бо тоді освячували хліб нового врожаю. Люди набирали у вузлики різнотрав’я й несли до церкви святити, а, посвятивши, висипали у зерно – «щоб Бог родив гарний хліб».
В Україні хліб-сіль на вишитому рушнику – то найвища ознака гостинності народу.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про вплив води на людину та знання наших прадідів про цілющі властивості води.
Вода — основний носій біоенергоінформації в природі. Саме завдяки біоенергоінформаційним властивостям вода впливає на функціональний стан цілісної системи організму людини й окремих його органів і систем. Народна медицина стверджує, що перенесення “енергії життя” в живому організмі здійснюється за допомогою води. Здавна відомі замолювання, наспівування води, за допомогою яких можна вилікувати людину чи тварину. В різних джерелах окультних наук описано різні “рецепти”, згідно з якими при певних захворюваннях використовують питну воду, впливаючи на неї певною молитвою.У природі безпосередній передавач, носій біоінформації — хвильові процеси, де вода відіграє основну роль.
Усе живе на нашій планеті об’єднує біоенергетика, яка дає змогу нам набиратися сил одне в одного і пам’ятати одне про одного. Вода ніби читає наші думки і здатна допомогти у тяжку хвилину.
Вода - за давньоукраїнськими віруваннями, найвеличніший дар неба Матері-Землі, бо вона оживлює її та робить плодючою. Вода також виступає як спосіб магічного очищення. Води, за первісними уявленнями, поділяються на чоловічі та жіночі. Чоловічі — це дощові й снігові, «небесні» води, а жіночі — «земні», води криниць, колодязів, джерел. Саме небесні води здатні запліднити землю, поєднавшись із земними водами. Як і вогонь, вода нетерпима до всякої нечистої сили: вогонь спалює, а вода змиває і топить напасті злих духів.
Вода у предків була святою, вона обожнювалася. У народі кажуть: «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!» Земна вода поєднана з небесною, а тому є символом морального і духовного очищення.
Дощова вода вважається помічною від головного болю, при хворобах очей і при бородавках; особливо корисними вважаються крапельки першого дощу, які залишаються на городині. За повір’ям, якщо вмитися навесні під час першої грози, то та людина ніколи не хворітиме.
Вода на Купала має особливі цілющі властивості. Особливо хворим на шкірні хвороби радили є цей день до схід сонця скупатися в річці. Разом із купанням в Україні був звичай вмиватися водою з чотирьох криниць. Цілющі властивості приписувалися й зібраній до схід сонця на Купала росі, котру використовували при очних захворюваннях.
Наговірна вода — та, над якою проказував замовляння знахар, її використовували при найрізноманітніших захворюваннях — вроках, при «виливанні» ляку, тощо, вона була необхідним атрибутом при лікуванні від укусу гадюки.
Непочата вода (джерельна) — та, що взята з криниці, річки, інших водойм до сходу Сонця. При цьому воду черпали із заходу на схід, проти сонця, а повертаючись з нею додому, не оглядалися назад. Така вода була необхідним компонентом при замовляннях.
Орданська вода (богоявленська, йорданська). Вода на Водокрес убезпечує від недуг на цілий рік, а хворим повертає здоров’я. Водохрещенські купелі були в давнину досить частим явищем.
Правдива вода — повертає людині зір, молодість, виліковує різноманітні хвороби. Вода також буває жива й мертва, цілюща й безсила — додає сил або, навпаки, відбирає їх. Жива вода гоїть рани, наділяє міццю, примушує порубане тіло зростатися і повертає саме життя. Вогонь, добутий з дерева тертям, і сьогодні відомий під назвою живого; відповідно до цього дощ, посланий на землю громовиком Перуном, називався живою водою. Цілюща сила води особливо виявляється навесні, коли ріки і джерела скидають із себе льодові пута, сніг перетворюється на дзвінкі струмки, а небо відмикає свої дощові сховища. Мертва вода зцілює тіло, залишаючи його мертвим, допоки жива вода не поверне йому життя.
Молодильна вода повертає молодість та надає сили.
Свята вода — освячена богами; вважається символом творчості та божественної сили. Такою водою в давнину священнослужителі освячували як статуї богів, так і віруючих. Свята вода має властивість змивати з людини бруд, очищати від хвороб, зцілювати від усіляких недуг. Скрізь в Україні побутував звичай купатися або вмиватися у чистій воді у Великий четвер. «Як хто нездоровий чимось, хай у Чистий четвер піде вдосвіта на річку, поки ніхто води не брав, і вмиється — всяка хвороба мине». «Найкраще купатися у Чистий четвер — буде чисте тіло», «Як у Чистий четвер скупаєшся — не буде корости», «У Великий четвер до схід сонця миють хворі очі». Звичаю помитися в річці до схід сонця, на зорі, «до ворона» дотримувалися у багатьох регіонах України.
Давно відомо, що вода двічі на рік змінює свою полярність: перший раз у період зимового сонцевороту на Водохрещі, другий раз — у період літнього сонцестояння, на Купала. Полярність, яку має вода від Водохрещі до Купала, позитивно впливає на зародження рослинності. Купальська вода здатна розпалювати любовну пристрасть, сповнювати животворною силою. Попивши води з нової криниці, освяченої в переддень свята Купала, дівчата і хлопці безтямно закохувалися одне в одного. І вогонь той не згасав аж до наступних купальських свят. Найбільшої сили в цей період набуває і Перунова влада. За народними прикметами, на Петрівку (християнське свято Петра і Павла) дерева припиняють ріст. А після Перунового тижня (християнське свято Іллі) вода навіть шкідлива для купання та малосприятлива для життєдіяльності. Рівнозначно ранкова роса — корисна, а вечірня — шкідлива.
Матері навчали дітей 3-х законів: Не плюй у воду. Не кидай нечистот у воду. Не говори біля води лайливих слів.
У давньогрецьких храмах, присвячених Асклепію, богу медицини, хворих лікували ваннами.
Жителі Криту широко використовували лікувальні властивості води задовго до того, як римські лазні почали залучати юрби стражденних. Гіппократ був твердо переконаний у тому, що сонячна енергія, що міститься у воді, - основа міцного здоров'я.
Купання в банному чані на свіжому повітрі очищає шкіру, покращує кровообіг, розслабляє м'язи, стимулює обмін речовин і діяльність серцево-судинної системи. Банний чан знімає втому, тонізує весь організм, покращує самопочуття і настрій.

Доброго всім дня, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про ялину.
Ялиновою смолою прокурювали помешкання від усякого зла, особливо у день Велеса, особливо якщо щось недобре комусь лізло в голову.
Саме ялинове гілля колись мали за оберіг хати від негоди, буревію, витівок злих духів, посівів – від граду. З ялини робили криничне цимбриння, щоб нечисть біля води не чіплялась, скриню, щоб ніякі шкідники там не заводилися.  У народній уяві ялина була також повірницею жіночих таємниць. 
Жінки таким деревам оповідують свої тайни, просять захисту від суперниці. Ялина має здатність знищувати злих духів і демонів, а значить – чари. Особливо помічні в цьому ялинові голочки, ще кажуть – глиці. 
Жінка збирала голочок, понатрушуваних попід деревом, мотала їх в хустиночку і носила в пазусі. Як її чоловік не міг дивитися на неї, варила і кропила йому тим білизну. Вшивала у подушку. Відваром із ялинових бруньок обливалася жінка, про яку надаремне плескали язики. 
Ялинові голочки нанизували на нитку і одягали як намисто при зобі, на чоло – коли падав зір. Люди вірили, що сила, вкладена богами у ялину, зло розряджає.  
В Україні ялинові гілки разом з гілками шипшини і кропиви встромляли напередодні купальської ночі перед воротами, хлівом, в стріху даху і інших місцях, щоб уберегти худобу від відьом, свиней - від хвороб. 
Ялинові гілки широко використовувалися для захисту будівель і культурного простору від негоди. Можна відмахнутися від цього як від пустого, просто посміхнутися страхам та забобонам старих часів. А можна розгледіти бодай крихітне раціональне зерно. 
Здавна ялину використовували і як окрасу до весілля, але з глибоким сакральним підтекстом. З її гілля та барвінку на додаток сили, на міцне життя плели вінки у вигляді півкілець та чіпляли на воротах молодих. Тепер до воріт молодої кріплять крихітні ялинки, прикрашені стрічками, а гіллям оздоблюють вхід до хати. Та головне – ялина виступає тут в ролі весільного деревця, що є своєрідним символом Дерева Життя. 
Такий атрибут на весіллі був поширений по всій Україні. 
 
 
Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про трави-обереги для захисту будинку, сім'ї, дітей і їх значення.
Озброївшись багатогранним досвідом предків, легко беремось приготувати не тільки мазь або відвар, але і спорудити сильний оберіг. Причому як для себе, так і для всього сімейства. Давайте розділимо зелений арсенал на кілька груп:
• трави-обереги – служать для створення джерел захисту і спокою;
• цілющі і рослини – використовуються для виробництва мазей, розтирань і настоїв;
• трави, що володіють приворотну силою – служать для створення викликають любов коштів;
• трави для удачі – такого роду рослини використовують для створення амулетів чи оберегів, а також букетів, зборів.
Окремі види рослин можуть послужити як добрим початком, так і принести певні неприємності, що не нехтують чаклуни і заздрісники.
Трави-обереги покликані акумулювати власні резерви людини і по можливості примножувати їх.
З історичної точки зору рослини давно знайшли своїх шанувальників, адже ще до появи людства тварини щосили використовували цілющі властивості рослин під час нездужання або отруєння. Так і в сучасному світі власники часто діляться враженнями про методичних вилазках кішок у сади або лісу, часто багато господинь заставали вихованця за поїданням пролісків або подорожника.
Щоб всякі там билинки і суцвіття повністю розкривали свій магічний потенціал, кожна людина має знати алгоритм поведінки під час збирання, сушіння і комбінування сировини. Слов'яни називали найбільш плідним періодом збору трав день літнього сонцестояння. У жаркий час року є кілька потужних свят, які примножують закладену в рослинах силу стихій.
Початком пори збору вважається день Горпини Купальниці. Саме ввечері 6 липня люди вважали обов'язковою процедурою миття, адже з водою не тільки йшов зовнішній бруд, але й очищався внутрішній світ.
На Купальницю дівчата діставали зі святкових скринь самі добротні вбрання і заходили до сусідів. Господарів просили умити гостей, тим самим підштовхуючи обдарувати прийшли стрічками, новенькими намистом або вінками. Травники ж нічний деколи відправлялися збирати багатий урожай, який легко міг забезпечити знахаря сировиною на весь майбутній рік.
Таким багатим на силу святом був день Купали. Завдяки зібраним у цей час травам обереги отримували додаткову стійкість проти злих сил. Але вести пошуки в цю ніч могли лише знаючі травники, відуни або давно практикують знахарі. Щоб удача не залишила в темний час, необхідно вийти з оселі непоміченим. У багатьох місцевостях цю місію покладали на «чистих» літніх жінок – адже вони вже не можуть зачати дитя і не складаються в статевий зв'язок. Деякі в оповіданнях нащадкам про травниках згадували про важливій вимозі – збирає траву зобов'язаний за кілька днів до Купала зняти натільний хрестик. Часто в лісі знахарі і збирачки повністю звільнялися від мирського, скидаючи навіть сорочки, і поставали перед рослинами в істинній чистоті.
Після збору трава відразу ж сушилася, а вже сухі рослини складали в сухе місце. Обереги з трав, а також мікстури і відвари користуються величезним попитом.
Нижче розглянемо найбільш сильні, популярні і улюблені в народі трави.
- Іван-да-Мар'я.
Непримітна Іван-да-Мар'я є серйозним захисником помешкання від крадіжки. Рослина має квіточки жовтого і насиченого фіолетового кольору. Тому, розділивши їх при розкладанні в приміщенні, знахарі були впевнені в силі їх зв'язку. Вважається, що рослина не може перебувати в мовчанні зі своєю половинкою, і саме шепіт квітів забезпечить оселі захист від злодіїв.
- Арарат-трава.
Безцінними вважалися трави-обереги, цвітіння яких припадало саме в день Купали, а ті, які давали три повноцінних бутона, і зовсім славилися безмежною силою. До таких знають травники відносять Арарат-траву. Переказ свідчить, що роздобути настільки сильне рослина може тільки безстрашний і могутній чоловік, адже в ніч на Купала диво-траву стереже всяка нечисть. Власник такої квітки набував владу і над темними силами, і над усіма чарівними зіллям. Тому у рослини в усі часи було чимало шанувальників.
Арарат прикрашає свою голову бутонами блакитного і тепло-жовтого кольору, притягаючи цим багатьох красунь. На пошуки трави відправлялися вдень або чітко опівночі на Купала. Але на цьому труднощі тільки починалися – добути рослина не так легко. Шукачі зобов'язані були окреслити навколо знахідки лезом ножа (в напрямку протисолонь, тобто проти сонця) борозну і вже після тягнути квітка за стебельце. Якщо Арарат-трава виходила разом корінцем і землею, це обіцяло успіх у пошуку чарівних рослин. У разі, коли вона зривалася, можна було сміливо повертатися додому – чаклунський сили в цій траві, ні у решти інших в цю ніч можна було вже й не шукати.
- Розрив-трава.
Якщо вам цікаві трави-обереги для дому, то знайте, що згадана вище Арарат-трава теж до них відноситься.
Багато хто з знахарів, отримавши в свій арсенал Арарат-траву, вирушали на пошуки Розрив-трави. Ця квітка по магічній силі завжди прирівнювалась до папороті. Отримати її не так і просто. Для цього на Купала необхідно відшукати пустир і косити на ньому трави до тих пір, поки металеве лезо не лопне на дві частини. Дзвін металу стане вірною ознакою удачі – в копиці обов'язково знайдеться потрібне зілля. Після брали в оберемок весь покіс з того місця, де лезо зламалось, кидали в найближчу річку і чекали. Розрив-трава не тільки не тоне у водиці, але і пливе проти її течії.
Особливий інтерес до даного рослині живили - з цілком зрозумілих причин - злодії. Любителі легкої наживи вважають її найважливішою в своєму арсеналі, адже рослина не просто має особливі властивості, які демонструють інші трави-обереги, але і дозволяє проникнути крізь будь-яку перешкоду (навіть замок ламати не знадобиться), варто тільки траву закласти в раніше підготовлений розріз на пальці. Так свідчать повір'я...
- Папороть.
Поміщене під шкіру, це зілля також може бути використане проти ворога. Згідно легендам, при дотику до живої істоти воно викликало смерть останнього. Бабусі завжди остерігали дівчат уникати місць, де росте ця трава. Папороть, тим не менш, завжди викликав величезний інтерес у людей. Ще б! Адже він теж міг зробити людину невидимою, та до того ж ще й дарував знайшла здатність гортати сторінки майбутнього й минулого, а також вести діалог з тваринами.
Мішечки
Тенденцією останніх років стали дуже зручні і, безперечно, колоритні мішечки з травами. Ними часто користуються молоді матусі, намагаючись захистити своє чадо від недоброзичливців або роззяв. З добротного шматочка лляної тканини шиють місткий мішечок. До нього прилаштовується нитка для затягування. В сам мішечок вивантажуються всі наявні трави від злих людей. Після він поміщається в ліжечко малюка або колясочку під час прогулянок. Які ж рослини для цього підходять?
Давайте підберемо деякі трави для захисту.
З метою захистити дитину використовують сухий базилік, хорошу гілочку бузини і звіробою.
Щоб зміцнити сили для протистояння хворобам, у лляний мішечок краще покласти вербену і оман.
Базилік ще з часів королів славиться потужними захисними властивостями, особливо в якості оберега житла. Служниці багатьох владик розкладали по всіх кімнатах добре набиті мішечки, щоб аромат рослини відганяв негоду, злих духів і майбутніх ворогів.
Вербена знаменита не тільки своїми захисними властивостями (багато говорять про те, що вампіри також остерігаються власників цієї рослини), але і славиться здатністю притягувати любов, успіх і навіть благополуччя. Майстрині часто використовують її квіти у складі композиції.
Не поступається вербене і казковий конюшина – не дарма його здатності описані в багатьох оповіданнях і навіть культових фільмах.
Трилистник матінки дбайливо засушивали і клали в трав'яні мішечки. А призовнику конюшина з чотирма листочками приносив удачу. Такий талісман знахарі радили ніколи не втрачати і зберігати від вологи.
Підбираючи трави-обереги для дому, мудрі травниці не забували і про белене (звичне вираз «блекоти об'ївся» недаремно звучить в легендах, переказах, прислів'ях та інших творах фольклору). Ця рослина в силах протистояти божевілля. Тому в багатьох країнах мішечок з біленої був захований в нашийні амулетах. Маги і чародій скрупульозно змішували отруйні рослини з іншими лікарськими травами, після чого безпечно впадали в міцне стан трансу. Також виділяють здатність блекоти відбивати всі атаки гіпнотизерів.
З кожним роком майстри все рідше використовують в своїх рецептах полин. Відгуки сучасних травниць сповнені жалю, що навіть при акуратному зборі самих верхівок рослини не вдалося вберегтися від сильної пилку. Після чого гіркуватий смак не залишає знахарку ще кілька днів. От тільки не всім відомий потенціал терпкою полину – у старовину вона вважалася містком між реальністю і тонким світом інших матерій. Досвідчені шамани і чаклуни вдавалися до допомоги рослини, щоб налаштувати зв'язок з духами. Також вона допомагає вберегти людину від поганого ока, нечисті і при цьому вважається каталізатором родючості.
Багато майстрині виготовляли слов'янські обереги з доданням зерен полину, адже прихована в ній гіркоту має колосальний антидемонічний заряд.
Шамани використовують сухе зілля для проведення курильних сеансів: з допомогою густого диму вони не тільки можуть впадати в транс, але і бачити справжній стан речей. Хочете вберегти оселю і все сімейство від нечистих сил? Травники радять повісити в кожній кімнаті по невеликому букетику сухого полину, добре перев'язавши його ниткою. Гіркота віджене не тільки вже соседствующую з мешканцями нечисть, але і створить навколо приміщення деяку подобу купола, крізь який іншим силам буде важко проникнути. Ще можна пучок полину ховати біля вхідних дверей так бурі та злі люди не зможуть зашкодити будинку. А ще слов'янські травниці оповідають про користь прийому банних чанів з сухою рослиною – так накопичене зло повністю змиється.
Потужним зарядом чаклунський сили має в Купальську ніч непримітна з вигляду одолень-трава (біле латаття). Вона має безмежну силу Сонця і символізує нескінченність його руху. Ця рослина зараховують до найдавнішим слов'янським оберегам, які активно використовують і в сучасному світі.
Головним спектром дії одолені слов'яни вважали захист від захворювань і магічних підступів, тому рослина служило не тільки як матеріальний предмет (трава-оберіг) - його назва часто використовувалося в тексті змов і заклинань. Що стосується магічних властивостей латаття, багато відзначали її здатність очищати розум заблуканого людини, надавати сили духу і тіла в боротьбі з негативним впливом. З часом образ ніжної квітки почав повторюватися і в прикрасах – амулети, кільця і сережки носили в разі крайньої небезпеки або тяжкої хвороби. Однак знахарі радили не притягувати потойбічний світ в життя здорової людини допомогою регулярного використання такої прикраси.
Для створення талісмана із зображенням трави часто користувалися сріблом і золотом, рідше - каменем або полірованим деревом. Містить в собі потужний заряд сонячної енергії латаття вважали строго індивідуальним талісманом, тому до вибору ставилися виважено, щоб не образити одолень.
Трава-оберіг, значення якої змінюється в залежності від потреби її власника, використовується навіть в побуті, наприклад, в орнаменті посуду та одягу.
Столові прибори з візерунком рослини оберігають родину від отруєння, а одяг, прикрашений такою вишивкою, вбереже від небезпеки в дорозі або в битві (в останньому випадку візерунок наносили на обладунки).
Створюючи обереги, багато майстрині прагнули поєднувати ніжну латаття з могутнім папороттю, адже його слов'яни вважали гідною парою одолень-травою. Талісмани для сімейства також виготовляли у парі: чоловікові - величний папороть, а жіночої енергетиці більше підходить переліт-трава (ще одна назва); кожен виріб створювався як половинка, щоб у підсумку подружня пара мала з'єднується елемент у вигляді оберега.
Слов'яни захист житла ставили на перше місце. Адже чаклуни та відьми були першими ворогами здоров'я і щастя будь-якої сім'ї. Тому в арсеналі тлумачного травника завжди був чортополох. Як оберіг, ця рослина не тільки повинно було сполохати злий дух, але і прогнати його геть. У багатьох оселях на могилу чаклуна знаючі люди завжди висаджували будяк, тим самим запечатуючи світ живих від впливу померлого. Також суміш декількох трав могла допомогти священику вигнати з знесиленого тіла здолав його злий дух, тим самим прискоривши процедуру екзорцизму.
Всі рослини-обереги після використання за призначенням варто піддавати вогню - так ворог не зможе ними скористатися, а сам талісман очиститься і займе своє місце. Якщо ж цього не зробити, з роками такі талісмани стають найпотужнішими амулетами, адже вбирають силу попередника і мобілізують свої ресурси.
Сильні травники готують оберіг із семи трав, включаючи в нього самі потужні рослини і суцвіття. Такого роду збори комплексно захищають і очищають людини від злих думок, непотрібних бажань і заздрості.
Підбираючи трави-обереги для сім'ї, кожна жінка зобов'язана повністю очищати свою свідомість від негативу, побутових проблем і образ, інакше магічна сила рослин буде втрачена. Такого ж правила дотримуються ті, хто створює ляльок або різні композиції, призначені для захисту будинку від нечисті, злого умислу і недобрих людей.
 

Доброго всім дня, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про українські правила і традиції для будівництва нового будинку.
Для наших предків будівництво нового будинку було однією з найважливіших подій родини. Будинки будувалися з розрахунку на кілька поколінь. З цією подією було пов'язано безліч звичаїв та обрядів, що допомагають побудувати надійний будинок, в якому будуть процвітати благополуччя та злагода. Зараз більшість правил і звичаїв, які дотримувалися в старовину, забуті і не актуальні, так як змінилися матеріали й технології, але сільські жителі ще пам'ятають і дотримуються багатьох традицій, правил та обрядів будівництва, створених у минулі століття. Починалося все з вибору місця для житла, який визначався багатьма обставинами.
Ось деякі обов'язкові вимоги вибору підходящого місця для майбутнього будинку.
Господарські будівлі і присадибний город повинні виходити до природної водойми або розміщуватися на полі.
Ділянка під домашню садибу краще вибирати:
o На цілині, на «спокійній» землі;
o На височині, де не збирається весняна та дощова вода;
o Де немає рясної ранкової роси;
o На майданчику без дерев і їх коренів;
o Де є достатньо місця для всіх господарських споруд;
o Із зручним під'їздом до садиби.
Вхідні двері будинку повинні розташовуватися на східній або південній стороні.
Якщо новий будинок збиралися будувати на вже обжитому раніше місці, то тільки якщо колись тут було благополучне господарство, дружна сім'я і здорові діти.
Існувала велика кількість заборон на розташування нового будинку, які допомагали майбутнім мешканцям уникнути багатьох неприємностей а інколи і страшних бід. Тому новий будинок НЕ будували:
меншого розміру, ніж старий - щоб родина не зменшувалася;
у межах старого будинку, а намагалися зайняти хоча б частину нової землі;
на землі, де раніше жили погані люди, наприклад, злодії або п'яниці;
де жителі вмирали від епідемій;
де постійно люди хворіли;
в місцях, де в сім'ях часто сварилися або навіть розлучалися;
на місці вбивства або якого-небудь іншого злочину;
на місці колишніх поховань, кладовищ;
на території святих місць;
на місцях, де раніше молотили зерно;
на перехрестях доріг, роздоріжжях, пустирях, на межі ділянки;
точно по центру ділянки землі, розділяючи його навпіл;
де раніше проходила дорога або хоча б стежка;
на заболочених або кам'янистих ділянках;
на місці зростаючих дерев, таких як терен, бузина, груша і особливо калина;
на місці великих ям, у тому числі колишнього льоху;
де раніше знаходилася стайня або хлів;
на покинутому звалищі або місці зливу помиїв;
на низьких ділянках, куди постійно стікала дощова вода;
на місці згорілого від удару блискавки будинку.
Ті, хто не були впевнені у своїх знаннях щодо визначення місця для будівництва, зверталися за порадою до досвідчених старих людей. Іноді ділянку землі перевіряли за допомогою жита. Його висівали на наміченому місці, і якщо врожай отримували хороший, то значить місце добре, можна будувати.
Коли місце було обрано, перевіряли правильність вибору ще й за допомогою стародавнього обряду. Розмічали контур майбутнього житла і в кожному з його кутів клали камінь або вбивали дерев'яні кілочки. З настанням темряви біля цих кілків клали зерна пшениці або жита, число яких було кратно трьом, наприклад, 30, або 33, або 36 і так далі.
У центрі зазначеної ділянки ставили столик або стілець, застеляли його рушником і клали на нього хліб, чашу з водою і сіль. Іноді ємності з водою залишали і близько кілочків в кутах ділянки. Старалися, щоб ніхто сторонній не помітив проведеного ритуалу.
На ранок, ще до світанку, йшли до ділянки, щоб перевірити стан залишених ввечері зерен, хліба, води і солі. Якщо за ніч нічого не змінилося, все залишилося на місці, то ділянка вважався благополучною та придатною для будівництва. Для вірності цей ритуал повторювали два або три рази.
Для перевірки вологості ділянки проводили ще один досить поширений ритуал. На обраній ділянці залишали на ніч металеву сковороду або глиняний горщик з клаптиком шерсті всередині. Вранці чіпали шерсть, визначаючи, наскільки вона зволожилася. Якщо шерсть була дуже вологою, значить, на цій ділянці не можна будувати будинок - він буде сирим і нездоровим.
Як правило, обряди щодо визначення місця для нового будинку проводять чоловіки - так заведено з давніх часів, але в останні півтора століття в цих обрядах стали брати участь і жінки.
Від правильно обраної дати закладки будинку також залежав успіх розпочатої справи. До холодів будинок повинен бути побудований, тому починали будівництво навесні, в крайньому випадку, влітку. Старалися починати в період повного місяця, щоб будинок був завжди повний добром. День тижня був дуже важливий, зазвичай починали по вівторках, четвергах, п'ятницях або суботах. Невдалими днями тижня для закладки будинку вважали понеділок і середу.
Не прийнято було починати будівництво і в святкові дні. Намагалися не будувати у високосний рік. Розпочавши будівництво, працювали всі дні, відпочиваючи лише у свята, неділі.
У намічений для закладки будинку день, рано вранці, починали обряд. На розміченому місці ставили невеликий столик біля того місця, де буде складена піч, або у східному кутку майбутнього будинку. Столик накривали рушником і клали на нього хліб із сіллю. Поруч розміщували квіти, ставили чашу з вином або водою.
Доброю прикметою, що обіцяє довге життя нового будинку, вважався ворон, що пролітав поруч з будівництвом що розпочинається, коли закладали перший камінь.
За звичаєм, на місці майбутнього будинку закладалися жертовні і символічні предмети. До жертовних предметів відносилися дрібні гроші, зерно, шерсть овець, квіти, трави, часник та інше. Символічні предмети - перший кілок, перший камінь, вальки з глини і різні матеріали для будівництва. Ці атрибути закладали тільки майбутні господарі будинку.
Такі жертви закладали в чотирьох основних кутах будинку, що будується. Хоча в багатьох місцевостях їх закладали тільки в одному «червоному», тобто, головному кутку, який знаходився на східній стороні. Пізніше цей кут стали називати святим.
Цей обряд закладки будівельної жертви дуже древній. Наші язичницькі пращури задобрювали суворих богів природи, щоб ті не руйнували їхні житла, приносячи їм жертви. Спочатку жертвами були тварини, потім рослини, а пізніше стали відкуповуватися дрібними монетами. У цьому виді традиція існує до цих пір. Будівельники або господарі кладуть гроші під перший камінь, щоб будинок був багатим і щасливим.
Коли майстер зі своїми помічниками закінчував закладку, за звичаєм господарі влаштовували святкову трапезу, запрошуючи на щедре частування не тільки працівників, а й своїх родичів та односельчан. Такий обід вважався символічною даниною природі за зайнятий під будівництво простір.
На початку обіду господар дякував усім гостям за те, що вони прийшли на його торжество, випиваючи при цьому першу чарку вина, а потім пригощав по-черзі всіх гостей, починаючи з східного «червоного» кута. Після рясного обіду робота на будівництві тривала, причому гості часто теж бралися за справу і допомагали майстрові. Надалі нерідко будівництво велося за допомогою односельчан, всіма разом. Це називалося толокою.
Коли будівництво було завершено, дах укладений, будівельники встановлювали «квітку» на верхній частині даху, що було свого роду вінцем роботі. Після цього господар остаточно розраховувався з майстром і влаштовував великий святковий обід для всіх, хто брав участь і допомагав у будівництві. Обряд установки «квітки» існує досі, його люблять і дотримуються майстри-будівельники, тому що він їм обіцяє нагороду за виконану велику роботу.
Сучасні будівельники дотримуються в основному звичаїв, спрямованих на поліпшення достатку - свого і майбутніх господарів будинку, але разом з ними зберігаються і духовні традиції, історія та культура нашого народу.


Доброго дня всім, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про магічний світ рун та дерев.
Дерева з давніх давен були не тільки прикрасою нашого життя і невід’ємною частиною середовища, але і об’єктом поклоніння. Ще наші предки вшановували дерева і бачили в них богів. За часів язичництва люди поклонялися силам природи, яких вбачали в образі Богів. Там, у священних гаях, знаходилися кумири, там проводилися народні обряди та ритуали. На протязі тисячоліть проживання на своїх землях слов'яни виробили в собі дбайливе та уважливе відношення до природи. Дерева в уявленні предків поставали як реінкарнація померлої душі людської, таким чином і ставлення до дерев було як до живих істот. Особливу повагу надавали деревам, які ставали священними внаслідок своїх природних особливостей.
Дуб – вважався символом довголіття та великої життєвої сили. Саме з дубом пов’язані шість рун Старшого Футарка – Дагаз, Йеру, Тейваз, Райдо, Ейваз, Турісаз. При складанні заклинань на захист, зцілення, на зріст фізичної сили, на досягнення постійного успіху, на процвітання – використовується дуб. Він є потужним енергетичним донором. В нього дуже міцна аура, що сприймає здорових людей і тільки. Дерево любить сильних, здорових людей, воїнів, борців. Дуже велику користь приносить амулет з дубу літнім людям. Така дія Дуба зумовлена його фізичними властивостями – міцність, здоров’я, сила, надійність, довголіття. Тому і дія від нього подібна до його самого. Магічна практика Півночі говорить про його зв’язки з вищими божествами. Вся ця сукупність його властивостей дозволяє дереву щедро ділитися с оточуючим світом і правомірно вважатися надійною підтримкою.
Так, прямий контакт з Дубом додає людині величезну кількість життєвої енергії.
Але слід пам’ятати, що це дерево – не тільки сильне, але й суворе, і не дуже привітне до слабких. Наприклад, тяжкохворій людині, чи з хронічними хворобами, взагалі не варто спілкуватись с Дубом.
Людину здорову присутність Дуба заряджає додатковою енергією, заспокоює душевно. Варто прогулятися дібровою і поліпшиться кров’яний тиск, серцева діяльність, збалансується нервова система.
Береза – дерево доброти, захисту від нещасть, родючості, народження, нових ідей та початків. Руни Беркана та Уруз пов’язані з цим деревом. Береза допомагає слабким та хворим, може полегшити біль та страждання, зменшити тягар хвороби, допомогти видужуючим швидше стати на ноги. З берези роблять амулети для цих людей. Вважали, що березі притаманна здатність відганяти злих духів. Може, тому з її гілок робили колиски, а родючість розповсюджувалась не тільки на молодят, але й на худобу. Березі притаманна цілюща магія, причому як для фізичного стану, так і більш тонкого духовного. Багато неприємностей та нещасть можна відігнати за допомогою березових гілок, особливо весняних, що тільки розпустились. Береза дуже жіночне дерево, їй притаманне милосердя та ніжність, її енергія ласкава та м’яка, але і по-жіночому сильна одночасно.
Людям з розладами нервової системи чи у стані депресії дуже корисно поспілкуватися з березою – вона посприяє встановленню душевної гармонії, знизить негативний наслідок стресу, що ми отримуємо майже щоденно. Більш того, береза поруч з вашим будинком відгонить злі сни. І ліпше за все не просто побути з деревом, а заходитися поруч постійно, краще за все жити. Так її дія буде довга, тривала та посилена.
Верба у прадавніх слов’ян була символом Світового дерева. За віруваннями наших предків, вона була Прадеревом, а її зображенням на мапі зоряного неба був Чумацький шлях, або Молочна стежка. На свято Вербної неділі був звичай бити вербовою лозиною дітей і дорослих, що символізувало поєднання людини з космосом, а дітям давали з’їсти вербові «котики», що перед цим освячували, і це давало їм поштовх для зростання. На Квітну неділю святили вербові гілочки, і потім освячені тримали на протязі року в хаті. Цими гілочками господині розпалювали святкову піч для випікання Великодніх хлібів-короваїв, і навіть найдрібніші часточки гілок спалювали до кінця в печі – бо, як казали досвідчені люди, гріх топтати свячену вербу ногами.
Це дерево надає сили жінкам, амулети з нього використовуються в любовній магії для створення різних приворотів та відворотів. З Вербою пов’язані поняття жіночої магії – циклічності, ритму, фаз місяця, обряди землі і води, притаманні жінкам. При цьому енергетика верби не добра – вона байдужа до людських проблем, до доброго чи поганого, її хазяїн – це природа, і тільки її закони гармонії та рівноваги вона сприймає як керуючі.
Дуже корисна була верба і в побутових магічних обрядах: наприклад, на весні вперше до пасовища худобу виганяли саме вербовою гілочкою, або розганяли хмари, шукали місце для риття криниці, пожежу зупиняли тощо. Верба додає силу тим жінкам, в чиїй природі є здатність приворожити чи відвернути, навести морок на людину, що скривдила, чи взагалі зіпсувати долю образнику. Дерево дуже по-жіночому чутливе та вередливе – воно може не побажати спілкуватися з вами. Похилена до води верба символізує нещасливе кохання, любовну скорботу.
Акація – сприяє зародженню життя. Саме в цього дерева просять про дитинку, але тільки вдвох – вона не почує одинокий голос. Це дерево впливає на родючість, посилює інстинкт продовження роду, причому як у чоловіків, так і у жінок.
Бузина – з нею зв’язані руни Феху і Отал. Незважаючи на те, що дереву притаманні якості зцілення, успіху, захисту, воно є темним. Бузина дуже швидко відрощує нові гілки замість зламаних старих, а гілка, що впала на землю, легко пускає в неї коріння. Квіти бузини, заварені в чай, використовуються для очищення крові, за повір’ям, кора дає напій для заспокоєння, а от випари бузини хвороботворні, подекуди навіть смертельні для людей, які зосталися під її гіллям на якийсь час. Чорна бузина була обрана за домівку богинею Фрейєю. Взагалі бузина має силу Нижнього світу. Спалювати її гілки можна тільки надворі, в жодному разі не в будинку – інакше налетять нещастя. А гілля цього дерева обрали собі для нічних польотів відьми. Сила бузини в її активному зовнішньому агресивному захисті, тому коли дерево росте біля воріт будинку – воно захищає, а вносити його в дім – накликати нещастя та негативні несподіванки. І треба тричі подумати, перш ніж вирізати на гілці бузини руни – наслідки можуть бути непередбачені.
Глід символізує надію, шлюб (так вважали в Древній Греції). Руни глоду – Турісаз та Отал. Дерево належить богині фізичного, тілесного кохання. Амулети з цього дерева допоможуть дівчині знайти свою пару, вийти заміж, також захистять шлюб.
За повір’ям дерево зачароване, кожен, хто його образить чи пошкодить – не втече від нещастя та злої долі. Кара буде неминуча та жорстка: смерть близьких, дітей, падіж всієї худоби, великі втрати, чи грошей, чи щастя. Можливо, саме з поваги до деревини та перед її силою до гілок прив’язують невеличкі смужки тканини, і це схоже на своєрідну жертву богині. Так, наприклад, роблять і понині в Ірландії, подекуди в Німеччині. І в той же час глід вважався лікувальною рослиною, мав позитивний ефект – напій з нього заспокоює, додає апетиту, стабілізує кровообіг. В цілому глід неоднозначна рослина: з одного боку, надія та сподівання на майбутнє, з іншого – тісний зв’язок с чарами та злими силами. Можливо, в середні вікі він набув такого темного значення. А в любовній магії та захисній, в заклинаннях на прискорення шлюбу або його зміцнення глід несе користь.
В’яз іде поруч з руною Гебо. Це чоловіче дерево, дерево-захисник. Має сильний характер, але схильний тільки до міцних мужніх чоловіків, сильних тілом та духом, що не складають руки, а ідуть до перемоги незважаючи ні на що. Їм він допомагає, підтримує їх в будь-якій діяльності, але невдасі краще не підходити до цього дерева. Настільки сильний дух в’яза, що одного повноцінного сеансу спілкування з ним вистачить на роки. Лицарі у середньовіччя робили з в’яза списи. Міцність самої деревини була не єдиною причиною для цього. Чоловіки вірили, що дерево наділяє воїна відвагою і несе йому перемогу та удачу в битві. Магічні закляття використовують його стійкість, надійність, захисну силу.
Ялина допоможе вам в контролі вашого емоційного стану, додасть філософської нотки у ваші думки. Вона вважається енергетичним донором, та свою енергію не роздає просто так – а чітко дозує і більше, ніж вам потрібно, не передасть. Щоб створити з неї амулет, деревину попередньо треба добре висушити – велика кількість янтарної смоли може завадити при обробці сировини.
Особливою силою ялина не наділена, але може підтримати людину на протязі року однаково рівно. Її енергія доступна бажаючим навіть взимку, коли інші дерева більш сонні і не такі сильні. Тому зимою можна приходити до цього дерева і сподіватись на подарунок енергії.
До того ж можна спалити невеличку кількість висушеної хвої ялини і таким чином очистити домівку від негативного впливу.
Каштан – егоїст, не поділиться енергією, не підживить ваші сили. Але спілкування з ним очищує як гірська річка – вимиє весь негатив сильним та прозорим струменем енергії.
Клен, як і верба, допомагає в любовних питаннях. Амулети з нього зміцнюють союз між закоханими. Його сила – це рівновага, вона несе спокій, впевненість в собі, зміцнює внутрішню силу. Все це притаманне клену. До того ж це спокійне дерево гамує образу, гасить емоційні вибухи, вирівнює пристрасті.
Якості ялівця – в очищенні та захисті. Сила чагарника спрямована більше на предмети, ніж на людей. Амулети з нього можуть зняти вроки, зменшити або навіть взагалі нейтралізувати дію привороту. Можна спалити в домівці хвою ялівця, тим самими позбутися від негативних наслідків чиїхось злих дій.
Вільха – її руна Манназ. Дія дерева – зміцнення родинних зв’язків, об’єднання сім’ї. Вільха – жіноче дерево, амулет з нього допоможе створити у чоловіка бажання зоставатись вдома. Це дерево-оберіг для сім’ї – і чим більше членів родини, тим міцніше встановлює зв’язки між ними вільха, тим сильніше її дія на родину. Основна властивість дерева - об’єднувати родичів, створювати з окремих членів сім’ї Рід. Дерево готове допомогти в будь-яких проблемах з родиною, якщо ви прийдете до нього за допомогою.
Осиці притаманна властивість поглинати негативну енергію. Вона полегшує наслідки дурної дії на людину, захищає від зурочень, зла людського. Раніше за цю здатність дерево вважалось магічним. Всі знають відомий засіб захисту та боротьби з нечистю, вампірами та перевертнями – вбити осиковий кіл. Люди вважали, що осика відганяє нечисть та зло, і висаджували дерево коло будівель. Осиковий гай спасе від енергетичного вампіра та його переслідування, полегшить негативні наслідки впливу чужої злої магії.
Осика в прямому контакті легко може очистити вас від впливу негативу, і такі ж властивості притаманні амулетам і виробам з цього дерева.
Магія вважає осику деревом, що відводить смерть. Спілкування з цим деревом пом’якшить стан при нервах, тривозі, страху. З її допомогою людина може знайти в собі додаткові внутрішні сили, що можуть зцілити її, осика допоможе знайти справжню суть людини, незважаючи на зовнішню оболонку.
Ліщина використовується з метою створення магічного захисту. Дерево присвячене Одину, вважається деревом чарівництва, мудрості. Його деревину використовують для створення магічних знарядь, також для магічного захисту. Наприклад, прутики з горіху, встромлені в землю по лінії території, що потребує захисту, не впускали на цю землю магію ззовні. В Скандинавії так захищали майданчики для бою, щоб глядачі не змогли вплинути на результати боротьби та бій був чесним. Характерною якістю ліщини, дерева з доволі сильним характером, є справедливість. Причому це відноситься не тільки до людських відносин – будь-яка несправедливість може бути помічена ліщиною и усунена чи покарана. Енергія ліщини допоможе вам побачити ситуацію без емоцій та неупереджено.
Горобина пов’язана з рунами Альгіз та Наутіз. Враховуючи те, що горобина дуже добре оберігає від чаклунства, на ній часто вирізали захисні руни. Талісман з горобини був найкращим захистом від будь-якої магії та чужого впливу. Грона дерева розміщувались біля входу в будівлі – чи людське житло, чи загони для домашньої худоби. Це могло врятувати мешканців від злої волі, зурочень. Крім цієї захисної властивості, вважалося, що горобина сприяє розвитку дару передбачення і взагалі посилює сприйняття. Священні гаї горобини росли в минулому на сакральних місцях, поруч з святилищами богів. Так цим місцям було додатково надано захисту, крім того – робилися більш точні прогнози та передбачення. Горобина сприяє вмінню контролювати почуття, стерегтися чужих чар. По сьогоднішній день дівчатка в селах, незалежно від місцевості проживання, нанизують намиста з горобини і носять їх, забувши про сенс дії – а це намисто вважається сильним талісманом, захистом від магії негативних людей. Для жінок горобина також робить немало – вона здатна допомогти їй відчути радість та насолоду від фізичного спілкування з чоловіком, пробудити сексуальність. Особливо полюбляє горобина жінок 40 років – їх вона бере під свій захист і дарує багато відтінків емоцій та відчуттів.
Сосна – дуже сильне дерево, амулети з якого знімають роздратування, стрес. Це дерево високого духу та внутрішнього спокою. Спілкування з сосною допоможе вам знайти рівновагу та спокій, потрібний для прийняття важливого рішення, що може змінити все ваше життя. В атмосфері, що створює сосна, ви зможете знайти відповіді на самі потаємні внутрішні питання. Магія сосни допоможе досягти людині великих висот в духовному зрості, отримати необхідну наснагу для подальшої творчості. Це дерево зніме ваше роздратування, негатив, що поволі накопичується в вас, пом’якшить та вилікує нервові розлади.
Спілкуватися з сосною можна тільки за умови повністю відкритої душі – і вона нейтралізує негативну сторонню дію, а запах цього дерева, за віруваннями, зможе позбавити вас від почуття провини.
З сосною зв’язана руна Кеназ – означає символ, що розгонить темряву. Навіть серед інших дерев сосна трошки світліша. А символ вогню як прозріння ховається за ритуалом, розповсюдженим серед північних народів – спалення шишки. Шишка в свою чергу означає мудрість, що надає єдності всьому матеріальному в цьому світі. Сосна нагадує також руну Дагаз, особливо її спроможність захищати.
Тис пов’язаний з руною Ейваз, а також Альгіз та Хагалаз. Графічне зображення руни Ейваз – це магічний жезл життя та смерті, що має два кінця. Тис - уособлення вічного життя, що обумовлено його довголіттям. Тис є джерелом охоронних амулетів. На півночі тис, можна сказати, вважається священним деревом. Дуже часто його можна зустріти біля священних місць, а в Західній Європі його спеціально насаджують біля церков чи на дорогах, що ведуть до них. Висадження тисів навколо могильників мало за мету захист померлих та створення моста між світами, своєрідних дверей. Користувалися цими дверима під супровід шаманських обрядів, званих в культурах країн півночі «зейд». Частиною ритуалу було розпалення кадильного диму з кори, смоли або листя тису. Дерево посилювало здібності людей, магічні та психічні, та сприяло виникненню галюцінацій та видінь. Така властивість тису, як довголіття, зробило його символом вічного життя, якістю багатьох божеств, пов’язаних з життям, смертю та відродженням. Деревина тиса слугувала для вироблення копій, стріл та бойових луків. Пізніше тис придбав додаткову якість – захисну, і з нього почали робити амулети з цією дією.
Тополі. Особливості тополі зводяться до вміння збирати в собі негатив навколишнього світу. А взагалі це зовсім байдуже до людини дерево. Але свою санітарну задачу тополя виконую з успіхом, підтримуючи екологію світу.
Черемха – допомагає молодим вилікувати розчарування, проявити схильність, ніжність, молоду прихильність. При цьому черемха не дозволяє проявлятися низьким пристрастям. Побувши якийсь час поруч з черемхою, ви в будь-якому віці зможете відчути любов до життя, до людей – це її властивість.
Шипшина має добру магію, створює позитивні емоції в коханні, ніжності, будить пристрасть, розвиває душевну гармонію. Вся сила шипшини зосереджена в її квітах та плодах. Деревина є гарним матеріалом для створення амулетів, що підтримують палке кохання та пристрасть. Квітка шипшини є своєрідним показником кохання вашого обранця – якщо такий подарунок буде прийнято без ніжних проявів, байдуже, то можливо, почуття цієї людини не такі вже й сильні та міцні, як ви гадали.
Яблуня пов’язана з руною Інгуз – вічне життя. І дерево означає відродження, повернення до вічного життя. Це дерево родючості, любові. Амулети наповнені любовною та цілющою магією. Яблуні притаманна жіноча сила, вона розбурхує в жінці чуттєвість та сексуальність. Немає моралі та правил для яблуні, є природа та її бажання. Це важливо враховувати при створенні амулета. В гороскопі друїдів яблуня стоїть першою в переліку. Яблуня та її плоди є невід’ємною частиною сказань та міфів: яблука Гесперид Древньої Греції, яблука безсмертя та богиня Ідун – від скандинавів, Острів Яблук Авалоні – з кельтського фольклору, наші казкові молодильні яблучка, перелік нескінченний. Яблуня перша з дерев, що були окультурені людьми, езотеричне вчення проводить паралель між нею та свідомим вибором. Тацит в своєму описі рунічного ворожіння пише про плодоносне дерево, це, швидше за все, саме яблуня. За допомогою яблуні можна робити точніші прогнози та передбачення. Деревина яблуні використовується в цілющій та любовній магії. Ви можете відчути еротичний підйом, якщо ляжете спати під яблунею – вона щедро поділиться з молодими дівчатами своєю силою. Вплив дерева допоможе дівчини побачити образ ідеального чоловіка, уві сні навіть побачити саме свого судженого. Але не забувайте про те, що яблуня не знає моралі – тож не можна заграватись занадто с її можливостями, тому що не завжди можна уникнути всіх спокус, якими буде вабити вас яблуня.
Ясен – типово чоловіче дерево, і саме з нього свого часу робили озброєння чоловіки за часів скіфів. Це дерево асоціювалось раніше і зараз з війною – отримана гілка ясеня означала оголошення війни.
Ясен є символом божественної суті людства, це дерево світової осі. За допомогою ясеня можна зрозуміти призначення на землі, можна побачити майбутнє, проявити здатність до ясновидіння, але за умови щирості цього бажання – пізнати світ та себе. З ясенем пов’язані руни Вунйо та Гебо, радісні та світлі. Це дерево відродження, оновлення. Є в нього також зв’язок з руной Ансуз – що уособлює взаємодію світів – богів та людей, духовного та матеріального. Ясен має відношення і руни подорожі між цими світами – Еваз. Найкращі комплекти рун виготовляються саме з цього дерева – воно є традиційним для чаклування та ворожіння. Його деревина найкраща для виготовлення магічного знаряддя, зброї. Спис з ясеневим держаком вважався вже чарівним тільки в силу того, що при його виготовленні використовувався ясен. Подібний спис нагадував священний спис Одіна – Гугнір. Захисні амулети також дуже поширені саме з цього матеріалу – їх сила обороняє власника від злих чар та ворожого впливу. Вогонь, розпалений на дровах з ясеню, також має магічну силу, дим є священним курінням, а сама магічна сила вогню - зцілює.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про те, як батько Богів Сварог з'явився в слов'янській культурі.Четвертого жовтня багато слов'янських народів традиційно відзначають свято Небесного Коваля – Сварога.
Сварог бог сонця – владика небесного вогню, символу нового життя, світла і очищення. У його руках здатність керувати самим життям. Йому підвладне навіть вибирати потік людського життя.
Він є найголовнішим богом слов'ян, і батьком всіх слов'янських богів-Сварожичів (Перуна – бога блискавок і грому, Дажбога – бога сонячного світла, Семаргла – бога вогню і Стрибога – бога повітряної стихії).
Сварог навчив людей творити з молока сир та творог, які колись вважалися священною їжею, даром богів.
Небесний коваль створив і Синю Сваргу — країну в небесах, де живуть наші славні предки. Слов'янські повір'я свідчать, яскраві зірки-це ні що інше як їх сяючі очі, якими діди і прадіди дивляться з небес на наші земні справи.
Цікаво, що слово "Зварганити" досі значить - чудесним, майстерним чином створити.
У бога Сварога було безліч діянь, за які люди його любили і поважали.
Одне з головних діянь Сварога це, природно, створення інших богів, а також створення нашої землі.
Знайшовши одного разу стародавній магічний камінь під назвою Алатир, Сварог виголосив кілька заклинань, після чого камінь почав рости і перетворився у величезний бел-горючий камінь. Завдяки каменю язичницький бог Сварог вспінив океанські води. Застигла піна, і таким чином з'явилася перша земля.
Багато вчених порівнюють слов'янського бога з його грецьким "колегою" богом Гефестом, але аналогія не зовсім вірна, так як у греків вогонь означав війну, могутню силу і непереможність, а вогонь слов'янського бога символізував очищення душі і тіла, світло.
Сварог творив свої справи власними руками. Саме тому його часто вважають символом праці, так як він учить, що лише старанно працюючи над чимось, можна досягти чогось значущого.

Добрий день, дорогі друзі! 
Сьогодні поговоримо про найдавніший знак слов'ян слов'янський оберіг «Символ Рода» 
Вважається що найбільш древніми символами є симетричні знаки, в їх числі і Символ Рода. Ми не завжди розуміємо досвід і знання, накопичені нашими предками, всю силу Рода. Вони ж володіли цією великою силою, шануючи верховне божество - Рода, творця, по їхніми віруваннями, всього світу. 
Цей слов'янський оберіг виглядає як сонце з променями, на кінці кожного - кулька. 
Символ як би показує, що сила роду зберігається всередині нього, передається лише нащадкам. Вважається, що оберіг Символ Рода може пробуджувати родовий зв'язок і в нас, далеких нащадків слов'ян.
Деяким знакам слов'яни надавали особливого значення. Наприклад, Род - символ початку, народження Землі і людини, він означав єдність людського роду, зв'язок між предками і нащадками через передачу знань і мудрості, які не виходять за межі роду. Іноді він зображувався у вигляді, що сміється сонця з численними променями, на кінці яких знаходилися кульки.
Оберіг Символ Рода - уособлення творчого начала, він несе в собі тільки позитивну енергетику
Обереги слов'яни виготовляли із золота і срібла, дерева, каменю, кістки. На них малювали або вирізали зображення божеств, природних явищ, тварин, символи. Кожен символ окремо позначав певне поняття, але в разі, коли їх було використано кілька, то сенс виходив було більшим. Оберегами користувалися і чоловіки, і жінки, вони призначалися для носіння, і для охорони будинку, захищали носить від злих духів, хвороби, інших нещасть. Людина за допомогою оберегу вдавався до допомоги божеств, вищих сил.

Доброго всім дня, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про традиції та обряди на Велесову ніч:
Велесова ніч відзначається в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, коріння свята йде у далеке минуле Київської Русі.
Слов'янські обряди і традиції у цю "Ніч всіх пращурів" шануються і понині, і деякі продовжують слідувати правилам та остерігаються порушувати заборони.
Божество Велес дуже шанувалося у давніх слов'ян. Його вважали богом достатку, покровителем мистецтва, таланту, щастя і любові, а ще волхвів та віщунів. Також Велес наглядав за худобою.
Вважалося, що саме він навчив людей співіснувати з природою, обробляти землю, вирощувати зерно, пасти худобу тощо.
У дохристиянські часи на Велесову ніч вірили, що грань між світом живих і мертвих стає дуже тонкою, і душі пращурів приходять у наш світ, щоб відвідати нащадків. Українці з радістю їх закликали до себе в хату, де готували багато накритий стіл, за яким збиралися всією родиною на вечерю.
Зазвичай біля вікна ставили свічки, щоб підсвітити пращурам дорогу до хати і вони не заблукали.
Для душ померлих лишали за столом окрему тарілку, і клали трохи їжі з кожної страви. На святковому вівтарі залишали яблука, гарбузи, кабачки та осінні квіти.
Було прийнято в цей вечір поминання говорити тільки про пращурів, згадувати їх справи та життя. За звичаєм, спершу говорили про найстаршого померлого родича, а потім про всіх інших. Вірили, що вони приходили з потойбічного світу, щоб дати людям уроки і благословити весь рід.
Згідно з повір'ями, у Велесову ніч пращури востаннє в році могли відвідати нащадків у Яві, після чого до весни йшли у Світлий Ірій.
У цей містичний час можна попросити пращурів допомогти вирішити складну задачу чи знайти вихід з непростої ситуації. Для цього існувало особливе замовляння-прохання - промовлялося ім'я померлого родича і далі говорили "сьогодні тобі в цей світ приходити - мені раду приносити. Підкажи, як мені завершити справу". Крім того, померлих родичів зазивали у сни.
Також на Велесову ніч вважалося, що загадані бажання обов'язково збудуться, якщо їх написати і покласти записку під голову перед сном.
До свята готували заздалегідь. Робили ретельне прибирання в хаті, потім купалися в банних чанах або лазнях, ближче до вечора перед настанням темряви розводили багаття і стрибали через нього і ходили босоніж по розпеченому вугіллю - такий обряд допомагав очистити душу.
Щоб захиститися від нечистої сили і не пустити її до хати, на ґанку і біля дверей залишали горобину, а під поріг сипали сіль.
Перед тим, як сісти за стіл на вечерю, в домі відкривали всі двері, щоб пращури могли зайти і сісти за стіл.
Вірили, що в цей день не можна давати в борг гроші - в іншому випадку можна винести з хати достаток на весь наступний рік.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про «Дідух»
Давнім символом українського Різдва є Дідух — різдвяна прикраса з соломи. Проте цей символ свята є слов’янським. Чому? Давайте у цьому розберемося разом.
Для того, щоб утвердитися у думці про те, що Дідух — елемент слов’янської культури, яка вижила в Україні після поширення християнства, замислимося про саме цикл свят. Переважна кількість свят в Україні — це дати, які пов’язані з сільськогосподарським календарем та аграрним циклом, які ледь прикриті нашаруванням християнства.
Зерно відіграє у цьому аграрному культі чи не найважливішу роль і чи не всі ритуали, обряди та замовляння пов’язані із ним — навесні його садять, влітку доглядають, восени збирають, а взимку — прославляють, щоб урожай нового року не був меншим за попередній. В зерні, знаходиться образ Бога, що помирає і воскресає разом зі зміною циклів природи.
Тому пошанування зерна, соломи, снопів з пшеницею є таким древнім ритуалом. Пригадаймо про зажинки та обжинки в українській культурі та ми зрозуміємо, що йдеться саме про вшанування духу зерна. Тому коли вас багатий фермер запросить влітку на День поля, не відмовляйтеся, ви побачите сучасну реконструкцію давнього обряду пошанування хліба.
Але повернімося до слов’янської суті Дідуха. Цей атрибут свята виготовляється найчастіше з останнього снопа на полі, який урочисто підв’язується червоною стрічкою, а в деяких регіонах ще й напоюють вином чи пивом і з почестями відносить додому. Саме так відбувається транспортування духу зерна з поля в оселю.
Також про слов’янство говорить і сама назва Дідуха, що вказує на ще один помер аграрного культу - зв’язок з померлими предками. «Дідух» - це про духів, дідів, пращурів. Неодмінно у хату на Різдво, де стояв Дідух, запрошували душі померлих родичів. Тому також Дідух в деяких регіонах України називається дід, коляда, колядник, сніп, король тощо.
Вважалося, що Дідух до хати заносить чоловік. Тут теж маємо елемент слов’янства, навіть донині українці переконані, що певну дію першим має виконувати саме чоловік, на щастя.
Виготовляли Дідух з житнього, пшеничного чи вівсяного снопа.
Український Дідух — це запорука нового врожаю, добробуту та багатства. Дідух цілком можна вважати замінником ялинки, адже Дідух — це таке собі «хлібне дерево», тому його теж прикрашають, мов ялинку, стрічками, квітками, калиною тощо.
Після закінчення різдвяних свят Дідух спалювали для того, щоб зима закінчилася і можна було розпочинати сільськогосподарські роботи на полі, а також для того, щоб душі предків, які прийшли погостювати на Різдво, могли повернутися на небо. Перед тим. як його спалювали, Дідух обробляли — обмолочували, зерно висівали, а вже потім солому, яка залишилася від цих ритуальних дій, спалювали на дорозі.
Також Дідухи можуть відрізняти одне від одного за формою в різних куточках України, що зумовлено впливом християнської традиції, зміщенням у календарі, сильною втратою внутрішньої форми ритуалів та обрядів, проте вони усі говорять про одне і те ж — язичницьку тріаду «життя — смерть — нове життя».
Дідух цілком можна вважати моделлю світу, Світовим деревом, українським Іґґдрасілем (у скандинавській міфології — це дерево, яке об’єднує та підтримує усі світи - ред.). Адже у Дідуха є «ноги», на яких стоїть фігура — такий собі підземний світ. Далі пучки, у кожному пучку по сім штук колосків, що символізує серединний світ, світ людей. Сім колосків тут сім поколінь, сім днів тижня, сім відомих древнім людям планет. А далі зернятка у колосках — верхній світ з божествами, птахами та солярними символами. Тому сучасним «дизайнерам» Дідухів у квіткових крамницях є над чим задуматися під час оформлення цього атрибуту різдвяного циклу.
Таким чином, підсумовуючи все вище сказане, можемо заявити, що Дідух — це не просто українська різдвяна прикраса, це елемент української культури, який походить ще з дохристиянських часів, а тому — дуже слов’янський.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про святкування Масляної в Україні, або чиє це свято?
Неможливо уявити собі завершення зими без традиційного масляного тижня, за який можна встигнути з’їсти таку кількість смачних млинців, що на весь рік вистачить. А чи знаєте ви, що Масляна – це одне з найдавніших слов’янських свят, тому що бере свій початок ще з дохристиянських часів?
Масляна (або Масниця) символізувала прихід весни та пробудження природи. Древні слов’яни відзначали "проводи зими" та початок весни і весняного землеробства. В цей день вшановували Сонце, яке несло тепло і пробуджувало природу, тому й готували жертовний хліб, схожий на це небесне світило – млинець.
Зважаючи на велику популярність масничних обрядів та їхнє значення для народу, Православна Церква не відштовхнула народні традиції, а раціонально, з розумом використала.
В наш час святкування не має чіткої дати, адже залежить від найголовнішого християнського свята - Великодня та передує семитижневому посту. Сім днів поспіль дозволено їсти масло, рибу, яйця та молочні продукти. Така їстівна розкіш відобразилася у назві свята – Масляна.
Проте в дохристиянські часи Масницю святкували в період весняного рівнодення, що підтверджують знайдені древні календарі. Та з приходом християнства у Київську Русь, частування млинцями було перенесено на більш ранній термін, поступившись своїм споконвічним місцем Великодню.
Сьогодні в Інтернет-просторах можна зустріти дебати – чи Масляна є українським, чи все ж російським святом? Зважаючи на язичницьку історію походження, відповідь очевидна – перш за все, це древньослов’янське свято, зароджене на території нашої Батьківщини. А ми, українці, є спадкоємцями традицій Київської Русі. Отже Масниця – наше культурне надбання, незалежно від особистих релігійних переконань – християнських чи язичницьких. Тому абсолютно неправильне твердження, що свято це – північно-східного сусіда.
Прихід весни ототожнювали з Сонцем, тому на Масляну готували обрядовий хліб у формі кола – млинець. Стародавні слов’яни вірили, що разом з круглим, рум'яним млинцем вони з'їдають частинку тепла і могутності небесного світила. На Русі млинці готувалися в круглих глиняних пательнях із зубчатими краями й прокресленим по глині хрестом – знаком сонця.
Вареники вважаються символом Місяця, тому що своєю формою нагадують його обриси. Свого поширення ця страва набула на території України у період козацтва. Беручи до уваги мінімум півтора тисячолітнє походження свята та відсутність вареників у меню давніх слов’ян, традиційною стравою Масниці являються саме млинці, а вареники увійшли в традицію лише в останні століття.
Млинці ж, навпаки, у язичницькі часи були неодмінним атрибутом святкування Масляни та Весняного сонцевороту – поворотної точки, що символізує перемогу денного світла над довгими зимовими ночами. Недарма кажуть: "Без млинця - не Масляна".
Масляна чи Колодій?
Масляна – архаїчне свято, що мало безліч обрядів. Колодій — слов'янський обряд, приурочений до Мсляни (Попільної середи). На масничному тижні існував звичай прив'язувати колодки до ніг тим, хто ще без пари. Це мало спонукати молодь замислитись про продовження роду та створення сім’ї. Така традиція була дуже популярною, тому назва обряду колодій вживалася нарівні із назвою свята Масляна, але це зовсім не означає, що дані поняття тотожні.
Вкінці лиш скажемо, що українські звичаї варто шанувати і передавати наступним поколінням. 

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про ткацьке ремесло в Україні.
Одним з важливих напрямків національної культури України здавна було ткацтво. Ткацтво можна віднести і до господарської діяльності, і до народного мистецтва. Воно має вікову історію та виплекані багатьма поколіннями глибокі традиції. Виготовлення тканин було зумовлене нагальною суто практичною потребою людини в тканинах, щоб вбратися, оздобити житло, використати їх з господарською метою.
Ткацтво виявилося дуже сприйнятливою до змін в суспільстві матерією, адже в ньому знаходили відбиток історичні події, природно-географічні параметри, сама господарська діяльність з її характерними якостями, запити народу в галузі культурно-естетичній.
Найвірогідніше, що поперед лляного та конопляного матеріалу була найбільш використовувана вовняна пряжа, адже коноплю, а тим більше льон почали вирощувати набагато пізніше за користування вовною. З появою ниток рослинного походження обробка волокон та прядіння пряжі для створення тканини стало одним з найважливіших хатніх занять у кожній родині в селах. Для більш зручного прядіння створили веретена, на нижній кінець яких натягували кружальця з глини або каменю – так звані пряслиця. Вони підсилювали обертання веретена. Так робили перші оптимізації в процесі ткацтва.
Верстат вертикального типу став першим ткацьким обладнанням, кроком до механізації процесу. Основною частиною в конструкції була рама, встановлена вертикально. На неї натягували поздовжні нитки, що ставали основою майбутньої тканини. Знизу до них прив’язували невеличкі тягарці, що робили процес більш зручним. Нитки поділялись на парні – їх прив’язували до одного ряду таких збільшувачів ваги, та непарні – що відповідно приєднувались до іншого ряду тягарців. Це допомагало ткачам прокладати поперечні нитки поміж нитками основи – вручну або з допомогою тоненької палички, що називалась «глицею» і прибивала нитки до краю виробу, що виготовлявся. Форма таких верстатів збереглась і до наших днів.
Прядіння та ткацтво мало свого покровителя – на Київській Русі це була богиня Мокош. Князь Володимир Святославович свого часу залучив її до поганських богів. Її зображення знайшли на невеликому фрагменті верстата для ткацтва. Предки вірили в силу Мокоші, сподівались на її допомогу та захист, що вона збереже їх від злих сил та нечисті.
Процеси підготовки сировини, що потребували уважного та зосередженого ставлення до роботи, саме прядіння, ткацтво та обробка тканини на завершальному етапі знайшли своє відображення в примітах, ритуалах та обрядах. Деякі з цих ритуалів дійшли до нас. Наприклад, цими справами не можна було займатись у п’ятницю.
Для виготовлення тканин стали використовувати більш вдосконалені горизонтальні верстати. В них є пристрій для руху ниток основи – вони опускаються або піднімаються з його допомогою. Нитки рівномірно розташовуються по всій ширині, крім того, це дає рівномірне прибивання ниток піткання. При виготовленні тканин переплітаються дві системи ниток – основи та утка (тобто піткання), робиться це завдяки різній кількості підніжок.
Ткані вироби за своїм складом можуть бути лляні, вовняні, конопляні, бавовняні або змішаної сировини – комбіновані, коли при їх виготовленні використовували два чи більше видів пряжі відповідно.
Розрізняють тканини і за технікою виготовлення: вони можуть бути полотняні, саржеві (ремізно-човникові), килимові, перебірні, ворсові.
Полотняне найпростіше переплетення робиться на двох підніжках, саржеве – на трьох, чотирьох або навіть шістьох підніжках. Саржеві тканини мають особливий дрібний візерунок у формі ліній, зигзагоподібних чи скісних, або ромбиків. Нитки основи та утоку при різних напрямках застилання на поверхні тканини створюють світло-тіньові переходи в тонах. Саржева техніка дуже часто використовується при ткацтві народних тканин, покривал, скатертин, запасок тощо.
За своїми функціональними задачами тканини для прикрашання інтер’єру поділяються на наступні: скатертини – для застелення столів, покривала – для прибирання постелі, рушники, килими, верети – для прикрашання та утеплення стін, хідники, килими та килимові доріжки – для підлоги та ін. Використовувались як традиційні тканини, так і сучасні нові види тканих виробів: доріжки, порт’єри, серветки декоративні, накидки та ін.
Серед тканин, що мають господарське призначення, є мішковина.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про веснянки або як ще кащуть, гаївки, гагілки, ягілки, риндзівки.
Веснянки - назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. За допомогою веснянок люди передавали свою енергію природі, щоб усе живе навколо прокинулося і знову ожило.
Веснянки співаються майже завжди одночасно з танцями та іграми, які мають «закликати» весну та добрий урожай.
Назв у веснянок є багато: «ягівка», «гаілка», «гагілка», «ягілка», «магілка», «галанівка», «лаголайка», «риндзівка» та інші. Кожна місцевість, окрім особливої назви, мала ще й свої традиційні слова веснянок та веселих забав.
Різновидом веснянок є гаївки - пісні, що виконувались тільки у час великодніх свят.
Гаївок було багато і різних, для молодших дітей, для старших, для хлопців і дівчат, були й гаївки, у яких парубки та дівчата обирали собі пару. На відміну від гаївок, веснянки обіймають цілий цикл весняних пісень, які співаються від Благовіщення цілу весну. Так, не кожна веснянка є гаївкою, хоч кожна гаївка є веснянкою.
Але, попри все, найголовнішим залишається те, що усі веснянки, як би їх не називали – це ті пісні, що звеселяють людей, несуть в їхні душі красу та оптимізм та є дорогоцінним скарбом ранньої культури наших прапрадідів.

Доброго всім дня, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про магічний зміст підкови.
 У різних європейських народів підкова — символ удачі. Існує повір'я, що злі сили завжди ходять колами, але дійшовши до кінця підкови (розірваного кола С), змушені повернути назад. Підкову вішали не тільки над дверима або на дверях, а й скрізь, де негативна енергетика могла потрапити до будинку (вікна, камін, піч). 
Підкувати коня на Русі раніше було доступно лише найбагатшим людям. Залізо було рідкісним і дорогим металом. Якщо комусь із селян вдавалося випадково знайти залізний предмет — це була найбільша цінність в будинку і дійсно символ удачі. Із знайденої підкови робився ніж або кілька цвяхів, які можна було вигідно продати. Але була вона наділена магічними особливостями з дещо інших причин. Насамперед, підкова була створена ковалем, а коваль на стародавній Русі вважався не тільки майстром по обробці металів, а й справжнім відуном і чаклуном. Нерідко кузня вважалася своєрідним святилищем, де вшановувався бог-коваль Сварог. Кожна річ, викута ковалем, вважалася магічною, що приносить щастя. Сам метал з давніх часів має глибокий містико-магічний аспект, йому приписувалося небесне походження, бо він приходить з вогня, з допопогою металічних предметів впливали на погодні явища (мольфарство), керували невидимими силами.  
Вважалося, що залізо з якого робляться підкови здатне захищати від злих чар. Іржаве залізо притягує до себе хвороби, тому іржу з підкови не видаляли. Всі хвороби, що проходять повз житла, притягувалися до підкови і не наздоганяли домочадців. Підкови кріпилися ріжками верх. У слов’ян широко використовувалися не тільки підкови, але і їх різноманітні зображення Так, головки коней, нарівні з головками птахів, використовувалися в якості амулетів або підвісок. Також голови коней часто використовувалися при будівництві житла. Образи кінських голів, які прикрашали дахи будинків так і називались - коники. Це говорить про те, що образ коня був культовим у слов'ян. 
Це пов'язано зовсім не з тим, що кінь був годувальником, помічником, а іноді і рятівником людей. У слов'ян кінь виступав своєрідною рушійною силою, який котить сонце. Колісниця бога блискавки Перуна була упряжена в 7 коней. Кінь - символ Перуна. Таким чином, кінь - був священним, пов'язаний з самим Сонцем - подателем світла і життя, а також й блискавкою, котра запліднювала землю.  
Перун із Дажбогом мчить на своїй колісниці до загиблих на полі бою. Існує також повір'я, що підкови необхідно вішати кінцями вгору. Такий стан підкови може символізувати як вуха коня, так і роги язичницького бога Велеса - бога достатку, злагоди і господарства. Тому, і підкова приносить щастя у бізнесі та примножує накопичений достаток.  
Давньослов'янський бог мудрості, скотарства і достатку Велес. 
Найкраще місце для підкови - над вхідними дверима, можна на самих дверях, або поряд з дверима, але обов'язково біля входу - зовні або всередині. Якщо оберіг прикріпити зовні, то він врятує Вас та Вашу оселю від лихого ока, звільнить від заздрісної сусідської поголоски, стане на сторожі вашого спокою. Якщо всередині житла, то він буде сприяти збереженню внутрішньої гармонії житла, дружнім відносинам, спокійному і тихому життю. 

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про Енергія роду.
Стає очевидним той факт, що для людини сьогодення дуже важливо відчувати зв'язок зі своїм родом.
Багато тілесних і духовних проблем зникають, якщо цей зв'язок відновлюється. "Втрата коріння" або "забуття себе" - стали однією з найголовніших проблем людства.
Живучи в матеріальному світі, ми здійснюємо важливу для всього людства і для всього Всесвіту роботу. Накопичуючи енергію своєї душі, ми не тільки перетворюємо простір навколо себе, але й працюємо на генетичну програму родових структур людства.
Отримавши навик роботи з енергією свого роду, гармонізації енергетичних зв'язків у родині, ми зможемо допомогти своїм батькам і дітям, проробивши аналогічну роботу для них.
Спадщина наших Предків на цій планеті дуже давня. Згідно Вед вона налічує кілька мільйонів років. І увесь цей колосальний досвід, уся ця інформація міститься у наших генах.
Якщо наші дії будуть відповідати прагненням, що містяться в родовій пам'яті, якщо ми будемо виконувати настанови Пращурів і свято шанувати Традиції, то знайдемо РОДОВУ СВІДОМІСТЬ (спільне відання з родом). Тобто зможемо користуватися родовою пам'яттю і всім, що в ній накопичено. Такі дії наші Предки називали розсудливістю, тому що, підключившись до роду, ми діємо по Прави, тобто правильно.
Зв'язок поколінь, їх гармонійна взаємодія дуже важливі для всіх членів роду. Без взаємодії з родом неможливий духовний розвиток. Точніше, він можливий до певного рівня, далі якого можна піти, тільки наповнившись енергією, силою роду. Для цього особливо важливо серед родичів вчитися розуміти один одного і допомагати один одному.
Рід виховує повагу один до одного, шанування старших, а це необхідна умова духовного розвитку. Сили і енергії, вкладені в побудову цих відносин, окупаються сторицею.
Насправді повага і шанування старших - це дуже серйозна аскеза. Разом з повагою до Предків і старців і духовних наставників до нас приходить сила нашого роду. Раніше без благословення батьків взагалі жодних важливих справ не робили. Діти були слухняні, вони розуміли, що таке зв'язок з родом. Це величезна Сила. Це особлива Сила. Сила Життя. Зв'язок поколінь, їх гармонійна взаємодія дуже важливі для всіх членів роду. Без взаємодії з родом неможливий духовний розвиток. Точніше, він можливий до певного рівня, далі якого можна піти, тільки наповнившись енергією, силою роду. Для цього особливо важливо серед родичів вчитися розуміти один одного і допомагати один одному.
Як дерево без коріння всихає, так і людина без зв'язку з родом не здатна до життя. Тому, якщо у вас є образи на батьків і претензії до них, перепростіть їх негайно. Єдине почуття, яке може і повинно бути у нас до батьків, - це почуття глибокої любові, поваги і подяки.
Ми, проживаючи у великих містах «цивілізованого» світу, стали забувати про існування енергії роду. Часом господар елітної собаки знає її родовід аж до десятого коліна, а ми ж не маємо поняття про свій власний родовід. І якщо ми ще якось знайомі з життям своїх батьків, то що ми знаємо про друге, третє покоління? .. Щоб добре розібратися у своєму житті, бажано ретельно вивчити життя своїх близьких. Де вони народилися, як проходило їхнє дитинство, як познайомилися ваші батьки, за яких обставин, які були у них стосунки? Важливо також знати, яке було у них призначення, рід занять. Глибоко розібравшись у цих питаннях, можна дуже багато чого зрозуміти в своєму житті. А якщо зануритися в життя дідусів і бабусь ... Взагалі важливо не кількість колін свого роду (хоча і це важливо), а глибина розуміння життя попередніх поколінь. А ще більш важливо налагодити добрі стосунки з живими родичами. Через них-то і пожвавиться увесь рід.
Щоб ніколи не переривався зв'язок поколінь і щоб вільно текли родові енергії, у наших Предків існував обряд благословення. Благословляли батьки і старші в роду своїх дітей та онуків на створення сім'ї, на звершення справ. Це дуже важливий обряд. Він дозволяв кожному в родині отримати доступ до енергії роду. В наш час молодь, в більшості випадків, не знає цього ритуалу і живе без благословення батьків, як їй заманеться.
Мало того, багато що робиться всупереч порадам Предків, а то й зовсім обрамлене їх прокльонами. Можливо, і наші батьки не отримали благословення від своїх батьків. І їм самим потрібна допомога і підтримка роду. У людини, позбавленої батьківського благословення, перекривається доступ до енергії роду, і їй стає значно важче впоратися з певними життєвими ситуаціями.
Друга важлива дія - щиро попросити вибачення у батьків за непослух, за те, що часто йшли проти їхньої волі.
Третя - знову ж щира подяка своїм батькам за акт вашого народження в цьому світі. Ви повинні усвідомити, що ваші батьки - найкращі для вас. А ви - найкраща дитина для них. Ваша душа обрала їх серед інших пар і побажала втілитися саме через цього чоловіка і цю жінку.
І нарешті, четверта - зробіть якийсь реальний крок у відношенні своїх батьків. Це може бути конкретний вчинок, якщо вони поруч. Або телефонний дзвінок, добрий лист, якщо вони далеко. Людина не може існувати поза своїм родом. Програма роду діятиме на нас, хочемо ми того чи ні. Єдине, що ми можемо зробити, - це змінити цю програму, працюючи над собою. Адже ми є господарями свого життя. Звичайно, це не просте завдання, але його потрібно вирішити.
Родова програма завжди відповідає нашій особистій кармі. Перед тим як з'явитися в цьому світі, наша душа «обирає» батьків, рід, національність, місце і час народження. Кожен з нас - ланка в ланцюзі поколінь. І всі ми спираємося на досвід своїх Предків. Те ж саме стосується характеру і здібностей.
У багатьох культурах рід представлений у вигляді дерева. Дерево - найдавніший символ Життя. З глибокого минулого дійшов до нас Образ Родового Дерева, що відображає єдність і зв'язок трьох часів, (минулого, теперішнього і майбутнього).
Коріння дерева уособлюють предків, стовбур - нині живучих, крона, гілки - майбутнє роду, нащадків, продовження роду в вічності... Плоди та насіння - засівають простір навколо дерева, а також листя, в'яне восени і знову зелене навесні, - знак нескінченно відроджуваного життя в зміні поколінь. Також предки знали про духовно-тілесну єдність Людини і Всесвіту.
Рід Небесний - духовна частина Всесвіту і Рід Земний людський - його матеріальне втілення. Отже, наш Рід - це, з одного боку, джерело Сили, що дає нам життя, а з іншого - це наша Карма, наш Шлях. Є наш Шлях і Шлях Роду. Один не може існувати без іншого. У кожного з нас є своє призначення. І воно тісно вплітається в долю роду. Щось ми повинні зробити, через щось повинні пройти, щоб змінити свою особисту карму і карму свого роду. Загальний лад і щастя будуть затверджені на Землі, якщо кожна людина повернеться до свого родового коріння і виконає своє призначення...

Всім привіт, дорогі друзі! 
Сьогодні поговоримо про слов'янські традиції, а саме про купання в банних чанах, тобто лазню на свіжому повітрі.   
Купання в чанах було дуже популярним у наших пращурів-слов'ян. До них парились у будь-яку пору року регулярно, про що свідчать писемні згадки часів Київської Русі. 
В чанах не тільки просто так парилися і лікувалися, підтримували чистоту тіла, але підтримували і чистоту думок, виконували певні обряди. Чани вважали місцем, де людина повністю очищалась  - передусім духовно. Дуже важливо з яким настроєм ти купаєшся в чані. 
Банний чан - це не тільки відпочинок чи розвага, як може здаватися на перший погляд, а досить відповідальна і усвідомлена дія, обряд. Щось, на кшталт, чайної церемонії у китайців, якщо можна так порівняти. І це добре, я вважаю, тому що без цього купання в чані просто буде неприродним і бездушним!
Так що купання в банних чанах - це традиція та історія наших предків-слов'ян, яку потрібно знати та поважати.   
Після такого купання в банному чані людина виходить мов заново народжена, я називаю це - "обнулитись".
По закінченні, облитися холодною водою - обряд завершено. 
Ну і на завершення, розкажу про хвойний віник. Цей віник створює певний захисний шар на вашому тілі, котрий оберігає від заздрісників, від конкурентів, від пліткарів, лихого ока і іншої зарази. 
Жінкам слід очищатися в жіночі дні - по середах, п'ятницях або суботах, чоловікам краще проводити ритуал у понеділок, вівторок та четвер, які вважаються чоловічими днями. 
Що ж, друзі, надіюсь ці секрети здоров'я допоможуть вам! 
Будьте щасливими і красивими!

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про жіноче українське намисто.
Намисто – одна з найдавніших жіночих прикрас на території України. Численні назви – монисто, буси, коралі, бісери – свідчить про їх довгу історію та велику роль в культурі нашої країни. 
Для українських жінок це не просто прикраса, значення намиста глибоко символічне. А втім, зараз ви самі це зрозумієте. 
Традиція носити намисто сформувалася ще багато століть тому, а це означає, що різноманіття цього декоративного елементу одягу надзвичайно велике. Протягом усієї його історії намисто змінювалося за кольором, формою, матеріалом і навіть за способом носіння. Найперші нашийні прикраси були з кісточок овочів, зерен, фруктових плодів гарної форми, а вже згодом їх замінили камінні, металеві та скляні намистинки. Ще пізніше намисто почали виготовляти з дорогих природних матеріалів, таких як корали, бурштин, перли, скло, смальта, гранат. Його могли дозволити собі лише заможні міщанські жінки. 
Перш за все слід зауважити, що для української жінки вийти на вулицю без намиста – все одно, що вийти голою. Чи то свято, чи звичайний день за роботою – шию господині прикрашає низка майстерно вироблених намистин. Адже це, насамперед, – оберіг, захист від злих духів і недобрих людей.   За намистом можна було легко визначити соціальний статус жінки. Що більші намистини і що більше разок у нашийній прикрасі, то заможнішою була панянка: найбідніші мали по 2-3 шнурівки коралів, а багаті – 10 чи 15. 
Давні варіанти жіночого намиста робилися з латуні. Вони мали вигляд спіральних трубочок, на які були нанизані монети (для заможніших пань) чи хрестики (мали назву «хрестові згарди»). Крім цього, існували такі різновиди металевого намиста:   салба – нагрудник з тканини, розшитий монетами, на зразок турецьких, татарських та молдовських прикрас.  
В околицях Києва, на Волині, у Прикарпатті жінки носили намисто зі «щирого» (тобто справжнього) бурштину, оскільки на цих територіях його видобували. Вважалося, що бурштин приносить здоров’я і покращує колір жіночого обличчя. Великі круглі намистини вирізалися ножем і нанизувалися на довгу нитку. Найчастіше таку масивну низку бурштину носили разом з коралами. 
Найпоширенішим на всій Україні було коралове намисто. Червоні коралі на тлі української вишиванки – це неймовірна краса і вишуканість. Традиція носити коралі, пройшовши крізь віки, збереглася й донині, а тому цей вид прикрас нашию ми можемо уявити найкраще. Рожеві з сірим чи червоним відтінком намистини однакової форми, але різного розміру нанизувалися на шовковий шнурок у певному порядку: великі всередині, а менші – по краях. 
Червоне коралове намисто, як вірили наші пращури, було наділене магічними властивостями: яскраво червоні намистини на жінці означали, що вона здорова, а тьмяні і сіруваті попереджали про хворобу. 
Кожна дівчина мріяла про «писані пацьорки». Саме так називалось скляне намисто, яке було надзвичайно дорогим, адже розписані вручну намистини привозили із далекої Венеції. Муранське скло і донині не втратило своєї слави та цінності, а майстри надійно зберігають таємницю його виготовлення. Так само дорого коштувало і намисто із перлів, адже мушлі теж привозили із заморських країв. Скляні та перляні прикраси були привілеєю лише найзаможніших панянок. Намисто з бісеру Досить популярними серед українських жінок були плетені стрічки на шию з бісеру. Ось ви і переконалися, яка цікава історія намиста – невід’ємного елементу українського одягу. 

Добрий день, дорогі друзі!.
Сьогодні ми поговоримо про те, чому з давніх-давен обереги носять люди, наділяючи їх магічною силою та віруваннями.
То що ж таке оберіг?
Яка його суть і призначення та чим він відрізняється від амулета і талісмана?
Чим оберіг відрізняється від амулета і талісмана?
Слово «оберіг» будь-який українець абсолютно правильно ототожнить зі словами «оберігати», «берегти», «дбати». Якщо прибрати першу літеру, отримаємо слово «берег». Як це не дивно, народна етимологія і тут збігається з науковою. Слово «берег», в розумінні - притулок, споріднене слову «берегти». Отже, виходячи із значення слова, ми з'ясували, що оберіг, це те, що береже людину, допомагає їй уникнути неприємностей, захиститися від зла, вистояти проти ворогів, як видимих, так і невидимих. Зазвичай, оберіг сприймається, як предмет матеріального світу. І в цьому плані поняття оберіг, співзвучно поняттю «амулет». Амулетом називають певну річ, призначену для захисту її власника. Але поняття «оберіг» значно ширше. Чимало оберегів предметами як раз і не є. Їх не можна помацати руками. З давніх-давен найсильнішими оберегами вважалися молитви, а також замовляння і заклинання. Оберегами є і жести. Наприклад, піднята рука до Сонця. А за старих часів, для захисту від нечисті, люди перекидали сіль через ліве плече. Зазвичай, цей оберіг виконувався, коли хтось розсипав сіль, яка коштувала тоді дуже дорого. Оберегом є і перекидання каменю за спину, коли чорний кіт перейшов дорогу. І навпаки, звичай першою впускати в новий будинок кішку - теж оберіг. Обереги, які можна помацати руками, теж не всі є амулетами. Навряд чи правильно буде назвати амулетом гніздо лелеки біля будинку. Але ж гніздо лелеки здавна вважалося наймогутнішим оберегом, а його руйнування вважалося тяжким гріхом. Багато селян і досі вірять в це. Оберегом вважався і коник або півень на даху будинку. Його теж навряд чи можна назвати амулетом, так як амулетами прийнято називати предмети, які можна носити з собою. Але цей дуже давній рукотворний оберіг, багато століть поспіль виконував найважливішу захисну функцію. Згідно з народними повір'ями він оберігав оселю наших предків. Таким чином, обереги можуть бути, як рукотворними, так і створеними природою. До останніх відносяться найрізноманітніші предмети, починаючи від дорогоцінних і напівкоштовних каменів, закінчуючи голівкою часнику, покликаного захистити свого власника від упирів.
Оберегом не може бути також і предмет, спрямований на вчинення зла, на заподіяння комусь шкоди. Більш того, ніколи не стане оберегом предмет, видобутий нечесним шляхом, наприклад, вкрадений. Згідно з народними повір'ями, навіть найпотужніший оберіг, переходячи до іншого нечесним шляхом, не тільки втрачає свої оберігаючі якості, але навіть може приносити шкоду своєму новому власнику. Зате обереги, які передаються у спадок, від батьків до дітей, за народними повір'ями, не тільки не втрачають, навпаки, збільшують свою силу. З поняттям «оберіг» перетинається поняття «талісман». Саме перетинається. Бо не кожен талісман є оберегом і не кожен оберіг - талісманом. Талісман - це не тільки предмет, що приносить удачу, а й символ. З іншого боку, талісманами не можуть бути такі обереги, як молитви, змови і магічні дії.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про ТОП-10 страв української кухні.
Не секрет, що українська кухня популярна у всьому світі. Українська національна кухня відображає характер нашого народу: вона щедра й любить всього побільше.
Особливості української кухні, це широке використання свинини, таких овочів, як помідори, баклажани, цибуля, виробів з пшеничного борошна. Повірте, кожна страва української кухні заслуговує добрих відгуків! А як може бути інакше? Щедре сонце країни і добрі звичаї місцевих кулінарів зробили свою справу.

Червоний борщ
Справжній український борщ у вас вийде, якщо ви маєте в своєму арсеналі свіжі смачні продукти. Вам знадобляться м'ясо, капуста, картопля, буряк, морква, томатна паста, сало, часник, цибуля, зелень, сіль, перець. Також – квасоля, якщо ви вирішили приготувати борщ український з квасолею, і мука для галушок, якщо запланований український борщ з галушками. Приготування українського борщу починається з бульйону, для нього підійде свинина, яловичина, курка. Оптимальний вибір для українського борщу – свинячі реберця. Овочі, крім картоплі, нарізають соломкою і тушкують. Окремо додаємо в бульйон сиру капусту, адже без неї не вийде справжнього борща. Останній штрих – це шматочок сала з часником.

Сало
Соковите і апетитне, сало є одним із найбільш калорійних м'ясних продуктів. При цьому хоча б кілька скибочок лікарі рекомендують включати в свій раціон навіть тим, хто ревно стежить за своєю вагою. Вся справа в унікальному наборі корисних речовин, що містяться в ньому. І, звичайно ж, щоб отримати їх в повному обсязі, важливо правильно обрати рецепт засолювання сала. Крім того, від нього безпосередньо залежатиме не тільки смак страви, а й те, скільки воно буде зберігатися. Хоча, справедливості заради, потрібно сказати, що зазвичай цей продукт в холодильнику не залежується.

Холодець
Це – одна з найкращих український страв, яку можна спробувати. Він трохи гострий, з часником і без желатину. Щоб приготувати холодець по-українськи, потрібно взяти домашню курку і яловичину на кістці. Свинину в нашому рецепті української кухні ми не використовуємо. Втім, український холодець можна готувати і зі свинячої ноги, але з іншим складом компонентів. У цьому ж рецепті з яловичини і домашньої курки, сільський холодець чудово ріжеться і при подачі на стіл відразу не тане. Особливість холодцю по-українськи полягає в тому, що готується він довго і виходить його зовсім небагато, але за рахунок такого методу приготування, він дуже і дуже смачний!

Сирники
Ніжний сирний смак в поєднанні з найнесподіванішими інгредієнтами, що формують оригінальні начинки, не зможе повторити жодна страва. Безперечна перевага сирників – швидке приготування з продуктів щоденного вживання. Ця страва знайома, мабуть, більшій частині населення нашої країни ще з часів дитинства, коли ароматні бабусині сирники апетитною гіркою височіли на святковому столі. Сирники ідеальні в поєднанні зі сметаною і гарячим запашним чаєм. Страву прийнято подавати в гарячому вигляді, проте рецепт приготування сирників передбачає також їх вживання у холодному вигляді. Кожна господиня за своїм смаком може вибирати кисло-солодкі, солодкі і навіть гострі соуси для того, щоб перетворити сирники на родзинку свого столу.

Голубці
Традиційно голубці готують з використанням фаршу з яловичини, змішаного з рисом. Проте начинку можна вибирати, виходячи зі своїх смакових переваг. У різних будинках можна зустріти голубці з куркою, бараниною, овочами, картоплею або рибою. Хтось вважає за краще просто відварити ці "кишеньки з капусти" в підсоленій воді, хтось тушкує їх в томатному соусі з додаванням моркви і болгарського перцю. Який би рецепт приготування ви не вибрали, варто прислухатися до кулінарних порад, ефективність яких перевірена часом. Так ваші голубці вийдуть акуратними і смачними.

Вареники
Вареники – улюблена домашня борошняна страва у наших регіонах. Вони в тому чи іншому вигляді присутні у всіх слов'янських кухнях, а в українській служать однією з візитівок, і навіть неодноразово оспівані в національних літературних джерелах. Вареники бувають дуже різними, і їх вигляд, смак і консистенцію багато в чому визначає тісто, з якого вони виготовлені. Їх можна зліпити з простого або заварного тіста. Саме вареничне тісто на кефірі або будь-якому іншому кисломолочному продукті найчастіше використовують для приготування справжніх українських вареників з різними начинками – сиром, картоплею, капустою, м'ясом, а також легендарних вареників з вишнями та іншими ягідними начинками.

Деруни
Якщо хочете потішити своїх близьких незвичайним блюдом, приготуйте їм смачні деруни. Це рум'яні і пишні картопляні оладки, які зверху покриті хрусткою скоринкою. А всередині вони соковиті й ніжні. Їх швидко і легко готувати. Традиційно ця страва готується з тертої сирої картоплі з додаванням цибулі, часнику і яєць. Існують різні рецепти – з грибами, сиром і фаршем. Головне, що технологія приготування дуже проста: натерти картоплю і перемішати всі інгредієнти.

Котлети по-київськи
Дуже популярна страва в усьому світі. І, незважаючи на те, що назва вказує на приналежність до української кухні, історій її походження досить багато. Наприклад, французький варіант, в якому авторство належить Ніколя Апперту. Є й версія про першу появу її в петербурзькому Новомихайлівському клубі. Однак вважається, що додаванням масла вона зобов'язана все ж таки київському рестораторові. Його ж ідеєю було залишити котлету на кістці, тим самим імітуючи ніжку курки. У класичному варіанті страва складається з відбитого філе курки з маслом всередині. Спочатку масло вбивали у філе молотком, пізніше його спочали просто загортати у котлетки.

Гречаники
Страва з'явилася в українській кухні порівняно недавно, причому в різних і несподіваних варіаціях. Головний її інгредієнт – це варена гречана крупа, сформована в котлету разом з м'ясним фаршем. Гречаники – чудовий, швидкий варіант другого, який прекрасно поєднується з овочевим соусом або гарніром. Такі м'ясні котлети з гречкою виходять дуже м'які і соковиті. Їх можна просто посмажити або тушкувати в томатному або томатно-сметанному соусі. Так смак стає ще більш насиченим.

Бігос
Бігос – насправді перлина польської кухні, хоча його національність оскаржують і литовці, і білоруси, і українці, які також дуже люблять готувати симфонію з тушкованої капусти, копченостей і грибів. Рецептів бігосу існує стільки ж, скільки й борщу, і кожна господиня нахвалює свій. Страву готують з квашеної і свіжої капусти, додають солоні, сухі або свіжі смажені гриби, іноді замість свинини беруть птицю. Найчастіше його готують після великого застілля, коли залишається кілька сортів ковбаси, шинки і м'яса.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про сім’ю. 
Витоки української сім'ї простежуються на нашій території ще з доби раннього палеоліту (приблизно 200 тис. років до Хр.), а на думку М. Грушевського, чіткі форми сімейного союзу в Україні виразно виступають в індоєвропейську епоху. Хліборобське життя стародавніх українців впливало на родинний устрій. Стабільний прибуток від праці на землі, чим переважно займалася жінка, робили матір головною особою родини і надовго закріпили тут елементи матріархату. З давніх-давен українка вирізнялася почуттям власної гідності та завжди була берегинею сімейної моралі. 
На відміну від російської сім'ї, де протягом віків допускалося навіть так зване снохацтво (співжиття свекра з невісткою) і де жінка зазнавала постійних принижень від деспотизму чоловіка, стосунки в українській родині будувалися на визнанні рівноправності чоловіка й жінки. 
Рівноправність стосунків виявила себе також у правах жінки на майно, зокрема, на так звану материзну, що не характерно для деяких інших народів, де повним власником є лише чоловік. Не поодинокими були випадки, коли жінка ставала навіть номінальним головою ("Чоловік підпирає один кут хати, а жінка - три"). Уважають, зрештою, що емансипованість української жінки пов'язана не лише із залишками матріархату в українському характері, а й часто з вимушеною відсутністю чоловіка вдома (визвольні війни, козакування, чумацтво тощо). Жінка нерідко повинна була брати на себе відповідальність голови сім'ї й виконувала чоловічу роботу. 
Справа одруження - творення сім'ї - у наших предків мала не лише особистий, а й громадський характер: на підбір пар впливали, зокрема, парубоцькі та дівочі кола (громади), громадська думка, звичаєві норми тощо. Чоловіка, згідно з цими нормами, вважали самостійним лише після одруження. Тривале парубкування не схвалювалося, а до тих, хто взагалі не одружувався, ставилися зневажливо. Участь громади у формуванні молодої сім'ї відбивалась також в оцінці морального стану родини молодого й молодої. Репутація сім'ї цінувалася часом вище, ніж її майновий стан. 
В українців з давніх-давен був властивий культ домашнього вогнища, культ Роду, Вони мали у своєму пантеоні навіть божества, які опікувалися родиною - Рід і Рожаницю. Людина не мислила власного щастя без сім'ї, без домашнього вогнища - "Без сім'ї - нема щастя на землі". Культ роду був відлунням того, що ми сьогодні називаємо генетичним кодом, покликом крові. Окремі роди виділялися як "знатні"; до них висувалися особливі вимоги, зокрема моральні й патріотичні. "Знатні роди" в історії народів були їх репрезентантами, носіями їх кращих особливостей. Честь роду зобов'язувала людину поводитися високоморально, бути взірцем для інших. Дуже цінувалася пам'ять про предків і їхні вчинки; від покоління до покоління передавалися матеріальні предмети, залишені ними, - рушники, особисті речі, зображення тощо; ретельно доглядалися могили предків. Виявом поваги до родини, її єдності були традиційні свята, коли члени роду, навіть далекі родичі, які жили в інших селах, збиралися бодай раз на рік - на "храм" - за спільним столом, обмінювалися відомостями про своє життя і так відновлювали духовну єдність роду. Споконвіків наш народ дбав про фізіологічне здоров'я роду, зокрема, ще з давніх-давен суворо заборонялися шлюбні стосунки внутрішньородового характеру. Українська родина відрізнялася особливостями свого побуту. 
Іноземці, які відвідували Україну, неодноразово відзначали, що українці люблять і пильнують чистоти, для того і в найпростіших хатах у них значно краще, ніж у найбагатших дворян у росіян. Іншою особливістю української родини був і, зрештою, залишається природний потяг до естетизації побуту, прикрашання свого житла, знарядь праці, матеріальних предметів, пов'язаних з обрядами і звичаями (рушники, писанки тощо). 
Українська сім'я будувалася на засадах духовності і віри. Це стосується язичницьких часів - людина жила в тісному єднанні з ласкавою до неї Природою і намагалася збагнути її таємниці. Українська родина будувала своє життя в тісній єдності зі своїм народом. Батько був оборонцем землі, на яку часто зазіхали неситі сусіди. Любов до Батьківщини, до рідної землі, до віри пронизувала всі ділянки родинного життя. Ненав'язливе, через колискову пісню, народну думу, через дитячу молитву за Україну, а найперше з розповідями про жертовні та героїчні вчинки тих, хто боровся за нашу незалежність, входило в душу дитини і дорослого юнака почуття патріотизму, любові до рідного краю. 
Нашим предкам здавна була властива відсутність вродженої агресивності, яка була притаманна деяким нашим сусідам. Вони виявляли схильність до розуміння інших людей, сприймали світ серцем, уміли ставити себе на місце інших, виявляли гостинність до чужинців. Ці риси і зумовили в Україні ранню появу егалітарного (рівноправного) шлюбу. В українській родині з давніх-давен діяв закон опіки. Він також випливав з природної доброти українця і поширювався на старших у родині, безпомічних, інвалідів, сиріт тощо. У родині культ опіки виявлявся великою повагою до старших, а також готовністю членів сім'ї допомагати хворим і немічним.  В давній українській родині схильних до лінивства не любили, висміювали і змушували до праці: вже в ранньому дитинстві хлопчик чи дівчинка повинні були доглядати домашніх тварин, допомагати батькові чи матері в домашній роботі. Фізична праця була також важливим чинником розвитку сили та збереження здоров'я дитини. Хлопчиків рано готували до оборони рідної землі: вони змалку їздили на конях, вчилися володіти зброєю. Все це давала праця, яка, таким чином, виконувала і важливу функцію охорони здоров'я. Життя української родини будувалося на засадах природо-відповідності, які втілювалися в звичаєвому праві та в громадській моралі. Людина природно прагнула сімейного щастя, а тому молоді завжди намагалися створити сім'ю здорову і дружну. 

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про те, як у слов’ян, початок літа був пов’язаний з троїцько-русальною обрядовістю, в основі якої знаходилися магічне заклинання врожаю та культ рослинності.
Християнське свято Трійці, що відзначають на 50-й день після Великодня, у народі називали Зеленими святами або Святою неділею. У цей день українці обов’язково прикрашали хату, господарські будівлі та подвір’я зеленими гілочками дерев – верби, клена, липи, акації, береста, ясеня, горіха, дуба тощо. У деяких регіонах існувала сувора заборона на використання з цією метою гілок осики, що на ній за повір’ям повісився Іуда Іскаріот. Таке рослинне оздоблення оселі і двору називалося «клечанням» або «маєм». Гілки дерев ставили біля вхідних дверей, образів, вікон, на воротях, встромляли у стріху. Одночасно підлогу встеляли пахучими травами – м’ятою, осокою, пижмом, любистком, татарським зіллям тощо.
Як і на проводи, на Зелені свята люди провідували на кладовищах своїх померлих родичів, влаштовували панахиди й колективні поминальні трапези. Окремі троїцькі обряди мали яскраво виражений аграрно-магічний характер. З доби язичництва, очевидно, походить звичай встановлювати зелені гілки на хлібних нивах, що нібито охороняло їх від будь-якої шкоди. Зі свого боку, православне й уніатське духовенство приурочувало до Зелених свят хресні ходи з метою освячення хлібів.
Ще слов’янами-язичниками вшановували дуб, він вважався священною рослиною. Оскільки він розвивається пізніше від інших дерев, в уявленнях наших предків це символізувало прихід літа.
Таким чином, троїцько-русальний тиждень знаменував собою перехід від весни до літа. Свято Трійці, попри релігійне забарвлення, у своїй обрядовій сфері має цілий ряд стародавніх слов’янських уявлень, пов’язаних із майбутнім врожаєм, шануванням природи та культом предків.
 
Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про свята Купала.
Коріння свята Купала має тисячолітню історію, це одне з найстаріших свят, яке дійшло до нашого часу. В більшості стародавніх Європейських народів існувало язичницьке ритуальне свято, пов'язане з природним явищем - літнім сонцестоянням, після якого день починає скорочуватись. Люди поклонялися Сонцю та проводили різноманітні обряди для хорошого урожаю, здоров'я та добробуту.
Згідно зі стародавніми переказами, найкоротша ніч у році вважалася бісівською, і відлякати всіляку нечисть можна було тільки гучними гуляннями та вогнем. Люди одягались в святковий одяг, збирались навколо багаття, веселились та проводили різноманітні обряди. 
Історія свята Купала ніби розділена на два періоди: до та після хрещення Русі.
Першим періодом була епоха язичництва, більшість тогочасних вірувань, обрядів і традицій формувались відносно спостережень за природними явищами. Колись, в житті людини сонце відігравало ключову роль, воно не лише дарувало світло і тепло, йому поклонялись, як богу. У слов'ян воно мало божественну владу над всім живим, а літнє сонцестояння символізувало найвищий розквіт всіх сил природи. Саме тому, майже у всіх стародавніх культурах, найдовший день у році не міг залишитись без уваги.
Наступний період в історії свята Купала почався після прийняття християнства. Хрещення Русі дуже вплинуло на культуру слов'ян. Через язичницькі обряди і традиції, які за сотні років міцно укорінились в культурі та побуті, народ ще довго пручався християнству. Життя простих людей в той час дуже залежало від прихильності матінки природи і тому повалення язичницьких ідолів та всіляке намагання новоутвореної церкви об'єднати всіх під одним богом, зустрілось з народним спротивом.
Цікавий також той факт, що церква і в цій складній ситуації знайшла рішення. З прийняттям християнства на Русі, відбулася підміна понять, тобто церква стала активно просувати змінені язичницькі свята. Винятком не стало і свято Купала, обрядову частину якого було приурочено до дня народження Іоанна Хрестителя.
Головний ключ до трактування свята криється в його даті. Оскільки, язичницьке свято було приурочене до астрономічного явища літнього сонцестояння, його відзначали в ніч з 23 на 24 червня. З введенням григоріанського календаря та після переходу на новий стиль свято Купала припадає на 7 липня, а точніше, в ніч з 6 на 7 липня.
На момент святкувань, Земля проходить апогей своєї орбіти навколо Сонця і завдяки цій космічній події ми отримуємо найдовший день та найкоротшу ніч в році. Найдовший день язичницькі слов'яни ототожнювали з торжество світла і життя, а оскільки після цього дні ставали коротшими, на святі були присутні два ключових персонажі – Купало та Мара, Життя і Смерть. В деяких європейських країнах й досі свято Купала відмічають за старим стилем, в дні літнього сонцестояння.
Християнське трактування свята ґрунтується на євангельському свідоцтві про шість місяців різниці у віці між Іоанном і Христом. Саме тому у календарному циклі свято Івана Купала (Різдво Іоанна Хрестителя) є симетричним до свята Різдва Христового.
Свято Купала здавна відзначають під близькими національними назвами практично по всій Європі — в Україні, Білорусії, Польщі, Іспанії, Норвегії, Данії, Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії, Португалії, Швеції та Великобританії.
В наших предків слово «Купала» мало дуже багато значень, але зазвичай його використовували як загальну назву для очисних ритуалів та обрядів, які проводились у відкритих водоймах і тому його вибрали для перекладу епітета «хреститель». Таку народно-християнську версію імені Івана Хрестителя згодом стали використовувати для назви свята.
В деяких областях України свято й досі називають Сонцекрес, на честь літнього сонцестояння, або просто Купайла, в часи Київської Русі свято мало назву Крес, в Білорусії Купалле, а в Польщі свято називають Ніч Купали.
Оскільки саме святкування пов'язане з язичництвом і має магічний характер (ритуальне очищення вогнем, гадання і ворожіння) церква ніколи не підтримувала такі народні гуляння.
Святкування літнього сонцестояння, запалювання багать і стрибки через них в середньовічній Русі вважалися бісівськими та заборонялися церковною владою.
Але, попри однозначний осуд купальських святкувань, селяни дуже стійко тримались своїх традицій. Християнська церква зрозуміла, що язичницькі звичаї так просто не викоріниш і тому було вирішено деякі народні традиції наповнювати новим смисловим змістом. З часом, народна віра, пов'язана з купальськими святами, перетворилась на забобони, а язичницькі обряди - у народні звичаї, які стали забавою для сільської молоді.
Сьогодні, попри багатовікову історії християнства, у всіх без винятку народностей купальські гуляння досі не втратили своє первісне значення.

Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про традиції українського народу, мова піде про Серпневі свята Спаса.

Серед багатьох місяців серпню належить особлива роль. Протягом цілого року хлібороб працював на останній місяць літа. Від того, як вродив урожай, залежали статки селянина, його добробут і майбутнє. Отже із серпнем люди пов’язували свої найсокровенніші надії. 

Перший Спас має назву – Медово-Маковий Спас (Свято Врожаю).

Початок серпня у наших далеких предків називався Спасівкою. Це свідчить про те, що існував Бог, якому присвячувались спасівські обряди, що дожили навіть до наших днів. 
Досі було прийнято вважати, що Спас – християнське свято. Однак ніде в християнських писаннях не знайдено такого імені святого чи мученика. Дні, які збігаються з язичницькими давньоукраїнськими Спасами, у християнстві присвячені «чесному животворящому Хресту» (1 серпня ст.ст.), «Преображенню Господньому» (6 серпня ст.ст.), «Перенесенню із Едеси до Костантинополя нерукотворного образа Ісуса Христа» (16 серпня ст.ст.). Як бачимо, ці християнські свята,які докладно описані в Біблії, ніякого відношення до Свята Врожаю не мають. Свята Врожаю, які побутували з давніх давен в усіх хліборобських країнах, відзначалися урочисто, як прояв подяки Сонячному Богу за щедрі дарунки літа – плоди, ягоди, овочі, злаки, мед, тощо. 
Ритуали освячення плодів побутували і в античній Греції, і в Римі, і в Малій Азії, і в Єгипті. У наших прапредків обряди освячення плодів були відомі ще за часів Трипільської доби.
В Краледворському рукописі згадується, що «слов’яни називали своїх Богів Спасами». Так само у Велесовій Книзі серед назв місяців (тижнів чи декад) знаходимо назву Спасиць (Спасич). Можемо припустити, що це були дні, призначені вшануванню Спаса. 
Спасівка – час, коли духи і душі Предків (покійних родичів) відвідують свої родини, з’являються на землю, так само, як і в інші свята Кола Сварожого (наприклад, Радуницю, Русалії). Тому в ці дні приносили жертви Роду і Рожаницям, як родинним Богам. Саме їм урочисто виготовляли і запалювали спасівські свічі з нового воску, кришили хліб, виливали медовий напій. До нас дійшли давні язичницькі молитви, що читалися до кожної свічки (а їх було три – «трійця»):
«Пресвята родюча Земле наша, ниви, сади, городи – світ Сонця вам!
Праведне Сонце, Місяцю ясний, Зорі світлі, Небо пречисте, будьте
милостиві до людей і до худібки! Ліси, води, повітря чисте, всі душі
праведні, лада наші – всім вам на добро, на пожиток!».
Тут прославляються давні, саме язичницькі Боги – Сонце, Місяць, Зорі, Земля, Небо та духи Предків, якими відає Бог Велес. В обжинковому обряді Велесу присвячуються останні незжаті колосся, які просто на полі урочисто зав’язуються червоною стрічкою і яким приноситься в жертву хлібина. Цей обряд має назву Велесової або Спасової Бороди.
Спасівка має три етапи:
Перший – Маковій, або Спас на воді (Мокрий Спас) – пов’язується з Богинею Води Даною, або Мокошею, яка водночас є покровителькою жінок, родючості, рослинності – взагалі водної стихії. До Першого Спасa пасічники відбирають мед, топлять віск; господині заготовляють мак та зілля, квіти, колосся для вінків – все це призначене до освячення. В давнину саме в цей день відбувалось богослужіння біля річок та джерел, яким приносились жертви з меду та хліба.
Мак в Україні з давніх давен є символом плодючості та оберегом від зловорожих сил. Обрядові страви цього свята: медяники, печиво або бублики з маком, шулики (печені коржики з тертим маком і медовою ситою), кутя (каша з необлущеного зерна з медом і маком), завиванці з маком, варені кукурудзяні качани та ін. До Першого Спаса виготовлявся також священний напій – мед. Існував звичай у цей день купатися в освяченій воді річки або облитися свяченою криничною чи джерельною водою, що засуджувалося християнською церквою, як і моління коло води.

Другий Спас має назву – Яблучний Спас, або Спас на горі.

Давні українські язичницькі Боги Спаси вшановувалися на високих горах, скелях або біля джерел (у місцях, які люблять Боги). Приносили жертви воді, вогню, волхвам, кумам та сусідам, яких наділяли яблуками, грушами, медом, сотами тощо. Водночас здійснювалося і поминання предків, після братчини казали: «З нами попоїли й ті душі, яких споминали». Освячені зерна зберігали до нового врожаю або початку посіву, їх використовували протягом року для лікування, підкурювання, оберегу, а по закінченні річного круга (Кола Сварожого) – ритуально знищували рештки, тобто кидали в багаття, на городи, на воду. 
Напередодні Другого Спаса (тобто 5 серпня) подекуди збереглося таємниче заклинання Житника – духа ниви, щоб земля була родючою. На Яблучний Спас також побутували обряди з водою: свяченою водою окроплювали зорану під озимі землю.

Третій Спас має назву Хлібного Спаса.

До цього дня господиня випікає перший хліб з нового врожаю. З хлібом-сіллю спроводжає вона господаря в поле, де він засіє озимину. До нас дійшла традиція трьох Спасичів, однак маємо підстави вважати, що в давнину існували й інші Спаси, пов’язані з поступовим дозріванням різних дарунків літа. Отже, Спасич, Спасівка – давнє праукраїнське свято Врожаю, одне з великих магічних свят Кола Сварожого.

Ще була традиція плести Віночок.
Українські віночки були віковими, ритуальними, звичаєвими, магічними. Один із таких віночків – вінок Спаса плетуть на весні, як заквітнуть зозулині черевички та яблуні. Додають ще вишневі листочки.
Надягають вінок лише на Спаса (19 серпня).
До віночка прив’язувалися відповідні стрічки: посередені – жовтогаряча, далі голубі, сині, жовті, фіолетові – кольори Спаса. Жовтий – колір сонця. Йшов Спас до Сонця – Ярила і просив у нього один промінчик весни, щоб освятити ним весняні квіти з дівочого віночка. А Ярило відповідав: «Я тобі дам промінчик мудрості і здоров’я. але мусиш мені принести в долонях дві краплинки голубої водиці (тому й голубі стрічки), зіроньки ночі синьої (сині), радість життя (жовті) та мудрість людську (фіолетові)».
Спас дає на те згоду і через три дні все обіцяне приносить Сонцю. А Сонце вручає йому промінь, святить дерева. Торкається кожної гілочки. Яблука. Сливочки… Одягали той віночок дитині з трьох років. На Спаса. Як давали яблучко та приказували: «Здоровому тілу – здоровий дух!»
16 серпня – Свято Лісовика
Йому кладуть пожертву (хліб, кашу тощо) на лісовій галявині, шоб “не водив” по лісу. Лісовик – то Бог лісу, можливо Бог-пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому люди-пастухи укладають із Лісовиком угоду, приносячи йому в жертву яйце або печиво із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді дикі лісові звірі не будуть забирати в людей їхню худобу.
Фольклористи зібрали лише пізніші уявлення про Лісовика: його можна пізнати з того, що він, при всій схожості з людиною, не має тіні; любить пожартувати з людиною, завівши далеко і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу – тоді повернеться пам”ять. Проте значної шкоди він людині не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі. Однак в українській міфології Лісовик, так само як і Домовик вважалися добрими Богами.
19 серпня – Посвистач. Стрибог. Вшановують Бога Вітру. Примічають погоду: якщо вітер теплий, буде гарний врожай.
Стрибог (Посвистач) – Бог Повітряного простору, від якого залежить погода.
У Володимировому пантеоні поруч із Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У “Слові о полку Ігоревім” Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один із найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру. Незважаючи на всю суворість вітру, Стрибог є не лише творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме “подих вітру” – дихання, дмухання у найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створює музику. Пізніше Стрибог отримав назву Посвистача – покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай.


Розповідь про слов’ян допоможе дізнатися багато нового про спосіб життя та побут нашого народу.
Слов’яни – давнє корінне населення України. Є однією з найчисельніших груп давньоіндоєвропейської культури. За археологічними пам’ятками про давніх слов’ян стало відомо в кінці ІІ тисячоліття до н.е. Відомі історики VI століття поділяли населення на три групи – анти (східні), венеди (західні) та склавини (південні). Вони розселилися від річок Ельби та Вісли до Подніпров’я і від Карпат та Причорномор’я до Прибалтики. Головним заняттям слов’ян було землеробство. Воно формувало спосіб життя, культуру, побут, віру. Населення вірило у вищі сили природи. Врожай, худоба, добробут – все це залежало від богів. Верховним божеством слов’яни вважали Дажбога– покровителя сонця. Також серед відомих богів були: Сварог і Коляда – покровителі неба, Ярило – бог весни, Лада – богиня щастя та інші. Згодом таку віру українці назвуть язичництвом. Слов’яни вважали природу живою, життєдайною. Вони вірили, що ліс – це домівка лісовиків, а у воді живуть русалки. Дід Домовий був для племені уособленням духу предків. Адже слов’яни шанували та оберігали свої традиції.
Для свого часу населення було доволі розвинене. Вони вміли будувати будинки з вікнами та дверима, виробляти прикраси. Займаючись скотарством і бджільництвом, Слов’яни навчилися добувати й варити мед, готувати сир. Слов’яни були войовничим народом, вміли захищати свої оселі. Вони були сміливими, а свободу любили понад усе.

Добрий день дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про особливості вірування слов'ян.
Для слов'ян немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою.
Слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них.
Суть слов'янської віри — це не особисте спасіння, як у світових релігіях, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.
Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що боги були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.
Головні слов'янські боги:
• Сварог — навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.
• Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі (Дани) — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.
• Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змальовують його стрільцем.
• Дажбог — назва бога Сонця на Русі.
• Волос (Велес) — один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.
• Мокоша — богиня річок і родючості.
• Стрибог — бог вітру.
• Рожаниці — дарувальниці життя.
• Род — батько всього живого.
• Сварожич — бог вогню.
• Лела — богиня любові.
• Попель — бог подружнього життя.
• Триглава (Тригла) — богиня землі.
• Ярило — бог весняної родючості.
Попри намагання знищити будь-які прояви слов'янської віри серед населення Русі, деякі слов'янські обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякі трансформувалися у християнські обряди (Колядки, Коломийки, Веснянки, Щедрівки, Корогоди, свято Івана Купала, Масляна) оскільки церква намагалася підлаштувати слов'янські свята щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі) та й протривали дотепер.
Цікавим є те, що на території Галичини на берегах річки Збруч слов'янський релігійний центр діє дотепер.
А стара віра древніх слов'ян все одно залишиться Рідною вірою українців.
І усі спроби іудеїв і їх прибічників не в силах ні зломити ні обдурити і відвести в далеку єврейську далечінь вільних в думках і життя Слов'ян.
Бажаю Всім міцного здоров’я, дорогі друзі!
Історія української народної медицини сягає найдавніших часів. Знахарі, відуни, повитухи, шептуни, відьмарі – усі вони вважалися тодішніми лікарями і кожен з них мав свою сферу діяльності.
Відомості про використання цілющих властивостей рослин у давнину можна визначити, вивчаючи дані археології та етнографії. Не було на Землі племені, яке б не мало на своєму озброєнні лікарських рослин. Причому знання про цілющі властивості були зосередженні в руках однієї людини і ці знання передавалися у спадок. Народні цілителі досить добре орієнтувалися як впливає на організм людини та чи інша рослина. Дуже часто приготування ліків і їх застосування супроводжувались замовляннями, магічними діями.
Наші слов’янські племена зналися на цілющих рослинах. Використання зілля було широко поширеним у лікуванні будь-яких хвороб. Дівчата вірили, що зіллям можна причарувати парубка. Це було так зване приворотне зілля.
Вважали, що найбільш цілющі властивості має зілля зібране на Івана Купала. За народними повір’ями, саме цієї ночі розцвітає папороть, яка приносить щастя на все життя і таємнича розрив-трава, яка вказує на заховані в землі скарби і відкриває усі замки.
Як не дивно але перше місце в медицині Київської Русі займала хірургія. Це було пов’язано із численними війнами. Найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок. Кожна війна несла за собою епідемії чуми, тифу, хотери і т.д. В літописах такі випадки зазаначалися «мором». Щоб перешкодити поширенню «мору», ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Витримувався карантин.
Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости.
Українці широко застосовували трави, про цілющі властивості яких знали наші предки слов’яни. Лікарські трави заготовляли у спеціальні дні. Радили йти по трави в «жіночі дні» (середа і п’ятниця). Збирали звіробій. Вважається травою, зо лікує 90 хвороб. Лікують ним печінку, нирки, запальні процеси. Полин – вживали від пропасниці. Є добрим жовчогінним засобом. Ромашка – при болях в животі, розладах шлунку. При лікування жіночих хвороб. Чистотіл – при лікуванні шкірних захворювань. Символом рідного дому для українців був чебрець. Відїжджаючи в далекі краї, брали з собою пучок чебрецю. Слов’яни використовували кріп для лікування хвороб очей, а огірок, як засіб лікування при захворюваннях печінки та туберкульозу.
Однією з найпоширеніших хвороб були вроки. Зурочити могли особи, які народилися з «поганими» очима або яких мати два рази відлучала від грудей. Щоб захиститися від вроків використовували різні обереги. Вроки ходили знімати до знахаря. Ще одна поширена хвороба «переляк». Його потрібно було викачувати. Викачували «переляк» за допомогою яйця або хлібної м’якушки.
Народ приписував деякі хвороби вітрові чи раптовому вихорові. Вітер який знімався зненацька від землі, ніс в собі нечисту силу. Або казали, що то злий дух жениться. При винекненні вихору радили кинути в круговорот залізний предмет.
Навіть одягом умудрялися лікувати наші предки. Вважали, що вивернутий навиворіт одяг оберігає від вроків. Одягали сорочку задом на перед від переляку і від лихого ока. Аби вилікувати хворого на епілепсію, то його одяг після нападу перекидали через дах і закопували там де він падав. Одях хворої дитини носили до лісу. Ховали його в дупло або розвішували на гіллі. Вірили, що цілюща сила лісу забере дитячі недуги.
Поширена хвороба, яку лікували знахарі – це «рожа». Її прийнято було спалювати. Брали три чи дев’ять ляних пасьом та шматок червоної тканини. Тканину клали на хворе місце, брали пасьмо льону, підпалювали його і шептали замовляння. «Вигнану хворобу» відсилали туди, звідки її прислали або в глухі, безлюдні місця.
У лікуванні також широко використовували продукти тваринного походження, особливо жири: свинячий, гусячий, борсуковий, собачий та навіть їжаковий. Жиром лікували застудні хвороби. Несолене сало прикладали до синців, ударів та при зубному болі. Гусячий жир вважався найкражим засобом при опіках. При лікуванні туберкульозу використовували собачий жир, який додавали до молока. Їжаковим жиром лікували астму.
Лікували і сілю. З неї робили гарячі компреси при застудних захварюваннях. Прикладали сіль до горла і носа. З глини прикладали компреси при вивихах.
Чудодійні властивості приписували бронзі. Нею очищували воду. Пряснички – «бабський камінь», стирали на порошок і пили при болях голови та живота.
Навіть поцілунок використовували у лікуванні. «Поцілуєш красиву жінку – перестане боліти голова».
Коли боліло горло, варили рідку кукурудзяну кашу, клали її в шматину з конопляного або лляного полотна і прикладали до горла. При болях у попереку, ломоти в тілі, лікувалися укусами бджіл, мурашок та кропивою.
У народній медицині «дулею» лікували герпес на губах та ячмінь на оці. Підносили дулю до ока і казали: «Ячмінь, ячмінь, на тобі дулю».
Наші предки знали, якщо дитина кашляє, їй слід якомога частіше бувати у сосновому лісі. Тоді хвороба швидше відступає. Навіть тим, хто має таку тяжку недугу, як туберкульоз, радили прогулянки у хвойному лісі. Знали водночас і те, що людям, у котрих слабке серце, не рекомендувалося довго перебувати у сосновому лісі.
Для зупинки кровотечі, слов’яни використовували все, що попадало під руку: мед, хліб. До наривів і опіків прикладали подорожник та лопух. Старі рани присипали порошком з кореневищ болотної лепехи, яку в народі називають «татарським зіллям». Слов’яни використовували цю рослину для знезараження води. А сам корінь жували під час епідемії тифу та холери.
Народні рецепти збиралися і збираються всіма поколіннями людей протягом довгих століть. Наші предки відрізнялися від нас тим, що ніколи не використовували штучні препарати для лікування всіляких захворювань. Може нам час повернутися до витоків самої природи і прислухатися до своїх далеких предків? Адже лікарські рослини оточують нас повсюди. Все, що необхідно – це мати відомості про те, як правильно застосовувати лікувальні компоненти.
Доброго всім дня та міцного вам здоров'я, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про слов’янські амулети і обереги.
Ще кілька сотень років тому основним захистом від будь-яких неприємностей і бід були обереги, талісмани і амулети. Що стосується слов’ян, то вони завжди вирізнялися умінням створювати незвичайні прикраси, які крім декоративної функції, виконували ще й захисну.
Слов’янські амулети допомагають вберегтися від злих духів і недобрих людей, від хвороб і неприємностей. Також магічні предмети слов’ян дозволяють спілкуватися з вищими силами і природою.
І навіть після того, як офіційною релігією стало християнство, слов’янські звичаї і обряди зберігалися, також як збереглися і амулети, серед яких особливою популярністю користувалися жіночі прикраси, орнаменти на скатертинах і рушниках, поясах і лиштви, багато з яких успішно використовуються і в наш час.
Основні типи магічних предметів
Всі слов’янські амулети можна розділити на три великі категорії:
• Амулети і талісмани, пов’язані з космогонічними віруваннями.
До таких предметів відносяться амулети культу Перуна і талісмани з солярними і місячними символами.
• Обереги і амулети, пов’язані безпосередньо з заклинальною магією.
• Талісмани і амулети, пов’язані з культом тварин.
Магічні предмети, які пов’язувалися з космогонічними віруваннями
Пов’язані з космогонічними уявленнями талісмани слов’ян, як правило, сприяли аграрної діяльності. Наші предки особливу увагу приділяли стихійним силам природи, таким як сонце, місяць, гроза, дощ і інше, адже їх значення для життя людини було дуже великим.
Оскільки у слов’ян явища блискавки, грози і дощу були пов’язані з магією, були й певні амулети, які допомагали впливати на ці явища.
Крім того, такі слов’янські магічні предмети допомагали воїнам в битвах, оберігаючи і захищаючи їх.
Пов’язані з солярним культом слов’янські талісмани мали найчастіше форму кола, колеса, хреста або ж хреста в колі.
З сонцем у слов’ян ототожнювався коло, хрест вважався символом вогню, а колесо зіставлялося з переміщенням сонця по небосхилу.
Для поклоніння місяцю існували певні амулети у древніх слов’ян у формі місяця. Крім зображення місяця, такі талісмани могли бути в формі небосхилу, а значення їх було в поклонінні місяці. Також існували слов’янські підвіски, які були круглої форми з прорізами, і представляли вони собою місячний символ.
Ці обереги відмінно підходили для подружніх пар, оскільки у слов’ян значення місяця і сонця, суміщених в один предмет, було охоронним для шлюбу, а сонце і місяць представляли собою непорушний союз.
Магічні предмети заклинального характеру
Обереги й амулети, які використовувалися у древніх слов’ян і зв’язувалися з заклинальною магією, вважалися жіночими. Як правило, такі обереги мали вигляд ключів, ложок, ковшів, гребенів і так далі. Ложка — слов’янський амулет, який був символом достатку і ситості.
Ковшики обіцяли багатство, а їх власнику удачу у всіх починаннях. Слов’янський оберіг у вигляді ключа обіцяв достаток і багатство, і охорону цього багатства від посягання сторонніх людей.
Практично всі обереги і амулети заклинальною магії символізували багатство і достаток в сім’ї, а їх використання було дуже поширеним.
Магічні предмети, пов’язані з культом тварин
Обереги та талісмани древніх слов’ян, які пов’язують з культом тварин, з’явилися ще в первісному суспільстві.
Люди вважали, що їх рід йде від певної тварини, і якщо звернутися до цієї тварини за допомогою, то тварина передасть свою силу і міць людині.
Як правило, вважалося, що основні характеристики тваринного будуть не тільки в однієї людини, а будуть переслідувати весь його рід (орел — свобода, кінь — швидкість і так далі).
Найчастіше жінки носили амулети і обереги, які символізували родючість, а чоловіки віддавали перевагу тим тваринам, якості яких могли стати в нагоді в черговій битві.
Предмети для захисту житла
У момент створення свого дома слов’яни приділяли особливу увагу захисним заходам. Закладаючи фундамент, в кути могли лягати клаптики вовни, шматочки воску, зерна, а іноді під фундамент містилася голова коня.
Дані предмети — обереги, а їх наявність була гарантом спокійного й щасливого життя. У «червоному» кутку, як правило, вирізувалося «колесо роду», над входом для залучення удачі вішали підкову.
Також використовувалися спеціальні ритуальні рушники з вишитими орнаментами, кожен з яких мав своє значення.
Ляльки
Стародавні слов’яни особливою силою наділяли саморобних ляльок, кожна з яких використовувалася для певної мети. Лялька Боже Око вважалася найдавнішою і виготовлялася з тканини. Вішали її найчастіше над вхідними дверима і перед входом в кожну кімнату.
Також досить часто їх поміщали над дитячою колискою, оскільки маленькі діти є найбільш беззахисними. Така лялька допомагала зменшити будь-який негативний вплив на господарів дома.
Берегинею сімейного вогнища вважалася лялька Пташка щастя. Цей слов’янський амулет виготовлявся з дерева і розташовувався в передпокої. Проходячи під ним, будь-який гість залишав за порогом весь негатив і погані помисли.
Віконниці і флюгери
Флюгери у вигляді дерев’яного півня спочатку використовувалися як обереги.
Такий предмет захищав будинок від будь-яких напастей. Захисну функцію також виконували і віконниці.
Спочатку віконниці використовувалися не тільки як захисний засіб від проникнення сторонніх, а й як захист від темних сил.
Віконниці прикрашали спеціальним різьбленням, яка і була оберегом. Солярні знаки могли встановлюватися на дахах будинків.
Флюгер у вигляді кола, розділеного на шість секторів, допомагав захистити будинок від попадання блискавки. А поруч з таким символом, як правило, розташовувалися обереги землі, які означали єдність небесного і земного.
Вузли
Пов’язаний з певними правилами вузол був справжнім оберегом. Згідно з повір’ям слов’ян, їх вузли мали різне значення, володіючи при цьому величезною силою. Направити силу вузла можна було в дві сторони: для захисту і для заподіяння шкоди.
Обереги у вигляді вузла володіли цілющими властивостями і захищали від неприємностей свого володаря. При створенні вузла можна було використовувати лікарські трави, різні металеві фігурки і навіть каміння.
Вишивки
Слов’янські вишивки наносилися на різні частини костюма і найчастіше мали захисними властивостями. Розташовувалася вишивка на тих частинах костюма, використовуючи які нечиста сила могла проникнути в людське тіло.
Поділ, горловина, манжети, воріт — частини костюма, які обов’язково доповнювалися візерунком. Вважалося, що через тканину нечисть не могла потрапити в тіло людини, оскільки при її виробництві використовувалися спеціальні предмети з заклинальним орнаментом.
Прикраси
Різні прикраси носили і чоловіки і жінки. Спеціально заговорені вироби охороняли свого володаря і робилися, як правило, зі скла, металів, кістки або дерева. Прикрашалися такі вироби різними символами з ромбами або іншими знаками. Носити їх могли в будь-якому віці.
У древніх слов’ян особою популярністю користувалися різні амулети і талісмани, які захищали свого володаря від нечистої сили, хвороб і негараздів. Залежно від сфери використання обереги могли бути домашніми або натільними, а з створення було цілою наукою, яка передавалася з покоління в покоління.
Добрий день, дорогі друзі!!
Сьогодні ми поговоримо чому жінки слов’янки ніколи не стриглися?
Довгий час жінки різного віку на Русі знали одну-єдину зачіску - косу.
Дівчата прикрашали коси стрічками, жінки - закривали очіпком. Проте коса була не просто зачіскою.
До заміжжя дівчини носили одну косу. На Дівич-вечорі подруженьки з виттям і плачем, обумовленими, ймовірно, заздрістю, переплітали одну косу в дві.
Саме дві коси носили заміжні жінки на Русі. Їх укладали в якості корони на голові або зв'язували стрічкою, щоб легше було надіти головний убір.
Коса розташовувалася строго по напряму хребта, оскільки до, на думку наших предків, служила для наповнення людини через хребет життєвими силами.
Не випадково при заміжжі жінкам заплітали дві коси: одна коса живила життям її, а інша - майбутнє потомство.
Коса була не просто зачіскою. Вона могла багато що розповісти про свою власницю. Так, якщо дівчина носила одну косу, то вона знаходилася в "активному пошуку".
У косі з'явилася стрічка? Дівиця на видані, і усі потенційні кандидати в терміновому порядку повинні засилати сватів.
Якщо ж в косі з'явилися дві стрічки, і вплетені вони були не від початку коси, а від її середини, - все, "сушіть весла", або, як мовиться, хто не встиг, той запізнився: у дівиці з'явився наречений.
І не просто той, який очима стріляє та в переглядання грає, а офіційний, тому що стрічки означали ще і отримане від батьків благословення на шлюб.
Розчісування волосся було подібно до священного ритуалу, адже під час процедури можна було доторкнутися до життєвої енергії людини.
Мабуть, з метою відновлення втрачених за день життєвих сил і вимагалося провести по волоссю гребенем не менше сорока разів.
Малюкам могли розчісувати їх волоски тільки батьки, а потім людина вже сам проробляла цю щоденну процедуру.
Цікаво, що дівчина могла дозволити розплести свою косу і розчесати волосся тільки своєму обранцеві або чоловікові.
Для жінок коса була таким же символом честі, як для чоловіків - борода. Смикнути за косу означало образити дівчину, не кажучи вже про те, щоб відрізувати волосся.
Змінити життя
Про те, що обрізання волосся докорінно міняє життя, схоже, добре знали за старих часів. Звідси і прикмета, що збереглася до наших днів, про те, що вагітним жінкам украй небажано стригти волосся.
Добровільно, а іноді і з благоговійним трепетом, дозволяли відрізувати свої коси тільки жінки, що знаходяться в стані найсильнішого душевного потрясіння, наприклад, при чернечому постриженні.
Волосся в Древній Русі взагалі не мало звички стригти, і цей звичай зберігся в сучасних чоловічих монастирях.
Коса завтовшки в руку вважалася еталоном жіночої краси на Русі. Здорове і блискуче волосся краще за слова улесливих сватів могло сказати про майбутню дружину.
На жаль, не усі красуні могли похвалитися товстими довгими косами. Про нарощування, зрозуміло, на Русі і чутки не чували.
Ось і прибігали панночки до обману - вплітали у свої кіски волосся з кінських хвостів.
А що робити, заміж-то всім хочеться!
Сьогодні поговоримо про бороду.
Борода - символ роду, достатку і мужності
Чи носили бороду слов'яни? Відношення до бороди в часи наших предків. Ці теми вже давно хвилюють українців, а особливо тих, котрі полюбляють носити бороду. Спробуємо провести невеличке дослідження: як ставилися до бороди у всі часи, зібравши факти та уважно проаналізувавши їх. Борода у чоловіків мала приблизно те саме значення, що й коса у жінок. Це був символ - людяності, мудрості, честі й гідності. Чоловіків без бороди на Русі майже не було, а у тих, у кого вона не росла - звали жоноликими і не мали жодних справ.
Чоловікові без бороди дуже важко було створити сім'ю, він вважався нездатним до продовження роду. Рослинність на підборідді служила ще й своєрідним засобом заспокоєння - погладжуючи бороду чоловік міг заспокоїтися і зосередитися на проблемі. Саме тому усі волхви та мудрі філософи завжди зображалися із бородами. Борода була своєрідним "інструментом", котрий допомагав налаштуватися, заглибитися, поринути у суть проблеми. Крім психологічної допомоги, борода була ще й індикатором здоров'я. По ній визначалась фізична та статева сила чоловіка. Вважалося, чим густіша борода у чоловіка, тим краще його "порода". Ті, у кого на обличчі була рідка рослинність - вважалися виродженцями. А зовсім безбороді практично завжди були неодружені. Випадання ж бороди вважалося дуже поганою прикметою за якою стояли важкі хвороби і погана генетика. Народ поважав бороду, кажучи: "борода на честь, а вуса і у кішки є!". На Русі про людину, яка сильно осоромилася казали: "власну бороду обплював!". Чому? Справа в тому, що борода вважалася у дорослих чоловіків найважливішим символом честі.
У літописах чимало епізодів, коли до князя приходили посланці з абсурдними вимогами і їм мовчки відрізали бороди й відправляли додому. І цим було сказано більше, ніж тисяча слів.
В українському жниварському обряді досі зберігся вираз - "спасова", "дідова", "Волосова борода". Іноді «бороду» обсипали зерном або клали під неї шматок хліба і дрібку солі. Чимало дослідників вбачають у цьому звичаї пережитки жертвоприношення матері-землі. Існувало повір’я, що в «бороді» знаходять притулок польові духи. Вірили також, що останнє колосся зберігає врожайну силу поля до наступного року, тому його заламування і зав’язування повинне було сприяти переходу цієї сили в землю. Невідомо звідки пішов міф, що українці не носили бороди, насправді це не зовсім так. Етимологічно слово "борода" утворене від часток - "бо" і "род", тобто "богород", представник божого роду або нащадок богів, носій духа роду. Слово має має аналоги у всіх інших слов'янських мовах та навіть з санскритом.
Таким чином борода на обличчі - це достоїнство, у першу чергу, слов'ян символізувала вона зв'язок з попередніми поколіннями, з предками і дідами. Збрити чи пошкодити бороду - тим самим обірвати зв'язок зі своїми пращурами, родом. І всіх богів переважно зображали з бородами.
Довге волосся символізувало зв'язок з небом і космосом (звідти - косми, коси), а борода - зв'язок з родом і землею. Чоловік, який носить бороду, володіє духовною силою. Борода дає найсильнішу інтуїцію, що допомагає вирішувати найскладніші ситуації. Борода - це духовний зв'язок з предками і вільнодумство. Людина, позбавлена такого потужного джерела енергії, втрачає духовний зв'язок з предками і вільнодумство, у неї затуманюється свідомість, і нею можна керувати як завгодно.
Борода - символ влади, символ господаря. Чоловік - це свого роду, уособлення Бога, і тільки він спочатку повинен все першим зачинати. Це символізувало благородність роду, приналежність до особливої касти. Вуси були символом влади і незалежності. І тим не менш, ми знаємо як виглядали люди на території України, наші предки-скіфи. Археологічні знахідки знайдені на теренах рідного Північного Причорномор'я свідчать, що тут носили довгі і пишні бороди разом з вусами: Отже, мабуть, багато хто з Вас й не здогадувався, шановні читачі, про такий глибочезний символізм бороди. У будь-якому разі - вирішувати Вам, носити бороду чи вуса, чи навпаки голитись. Однак, якщо все-таки наважались - носіть з гордістью, пишайтеся своєю боРОДою, доглядайте за нею і пам'ятайте про своїх пращурів! Бороди Вам!
Доброго дня, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про існування у слов'ян божеств й культів, пов'язаних з Сонцем.
Без тепла і світла, яке дарує Сонце не може існувати життя. З Сонцем вставали, до Сонця молилися, Сонце прославляли. Шанування небесного світила знайшло відображення в стародавніх міфах, переказах, легендах, казках, молитвах і символах наших предків. Без сонячного світла і енергії не можна було виростити хороший урожай. А в залежності від його положення, змінювались пори року. Не дивно, що у слов'ян культ Сонця мав центральне значення.
Тож як слов'яни називали бога сонця? Виявляється, що він був у них не один - їх було 4. Чотири проявлення, кожне з яких відповідає Сонцю у певну пору року: зима - Хорс; весна - Ярило; літо - Дажбог; осінь - Сварог. Чотириликий слов'янський ідол Світовид.
Хорс. Хорсом називали зимове, так-зване "вовче Сонце", котре також могло асоціюватися і з Місяцем - Чорним Сонцем та його люнарним культом. Вперше в писемних джерелах Хорс згадується літописцем Нестором, у "Повісті минулих літ": Віра у дане божество, на думку дослідників, виникла ще у скіфо-сарматський період і має індо-іранську етимологію. Так, на санскриті "хара" - позначає вогонь, авестійський khvar (ореол) і давньоперський khurset - перекладаються як "сяюче сонце", а khoršid, khurśet, khores - просто Сонце. "І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руська і пагорб той" Хорс - як божество слов'ян згадується й в інших джерелах, наприклад "Ходіннях по мукам Богородиці", там говориться: «боги прозваша сонце і місяць, землю й воду… Трояна, Хорса, Велеса, Перуна на боги обратіша». За даними деяких дослідників, Хорс зображався з мечем та був покровителів юнаків та воїнів. Символізував стриманість та початок перших холодів. Деревом Хорса вважали - клен. Хорс охолоджував пристрасть та підсилював холоднокровність, витривалість, відданість справі, ідеалам і життєвим принципам. У "Слові о полку Ігоревім" є цікава згадка: "въ ночь влъкомъ рыскаше: изъ Кыева дорискаше до куръ Тмутороканя, великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше" (по ночам як вовк рискав від Києва до Тмутаракані). Назва Хорс дійшла до наших днів й збереглась в численних топонімах, наприклад "Хорсево болото" на Волині, або місто "Хорс" у Болгарії. Є чимало людей з прізвищем "Хорс".
Ярило. Немає абсолютно жодного сумніву, що Ярило у слов'ян втілював пробудження Природи, чоловічу Яру силу, прихід весни та був дуже шанованим у хліборобів, які вважали його своїм покровителем. Нестримний весняний Ярило - повна протилежність зимовому Хорсу. Ярило - це бог буйного весняного сонця, наповненого пристрастю, під його променями все швидко набирає силу, сходить насіння, народжується потомство. Ярило вшановується як бог родючості, напротивагу Рожаницям - жіночим богиням плодородності. Ярилу поклонялися молоді неодружені хлопці і дівчата, адже він дарував яскраву любов, приносив перше кохання. Таким чином його однаково вшановували і любили - і молоді, і старі, і хлопці, і дівчата, хлібороби і витязі. Ярило зображувався у вигляді юнака, стрункого і красивого, енергійного і веселого. У нього було пшеничного кольору волосся, небесного кольору очі. Ярило носив червоний плащ, а також у нього був свій вогненний кінь. Цей бог був покликаний звільнити землю від зимових холодів за допомогою особливих вогненних стріл. Ярило символізував молодість, чистоту, щирість.
Дажбог. На зміну Ярилу приходить зрілий, літній Дажбог, який зображався вершником або на колісниці, у золотих обладунках, з вогненним щитом. Сонячне сяйво, яке бачить людина на землі, це не що інше, як відблиск від щита Дажбога. Бог мав довге світло-русяве волосся, пронизливий погляд. Час Дажбога - розгар літа. Він уявлявся величним, благородним, всеправедним, поважним - підсилював усі ці риси. Етимологія теоніма Дажбог, на перший погляд, цілком очевидна. На думку лінгвіста М. Фасмера, це ім'я з давньоруського тлумачиться як дажь «дай» і * bog' «щастя, добробут». Все разом - «Той, що дає добробут». Так, як слов'яни були сонцепоклонниками, Дажбог для них був найвищим з усіх богів, можна сказати універсальним богом, не тільки богом Сонця. До нього зверталися про допомогу у будь-яку годину чи пору року. Його прославляли, до нього молилися, зображали Дажбога на різних культових та побутових предметах. Дажбог згадується третім богом у Київькому давньоруському пантеоні. В Іпатіївському літописі за 1114 рік є свідчення про Дажбога: «сего ради прозваша и Сварогомъ . и блж҃иша и Егуптѧне . и по семъ црс̑твова сн҃ъ его именемъ Слн҃це егоже наричють . Дажьбъ҃ семъ тысѧщь и у҃ и семъдесѧть дн҃ии ѩко быти лѣтома. двемадесѧтьмати по лунѣ видѧху бо Егуптѧне . инии чисти ѡви по лунѣ чтѧху . а друзии . дн҃ьми лѣт̑ чтѧху . двою бо на десѧть мс̑цю число потомъ оувѣдаша . ѿнележе . начаша чл҃вци дань давати цр҃мъ Слн҃це цр҃ь сн҃ъ Свароговъ . еже есть Дажьбъ҃». Дослідник Борис Рибаков вважав, що культ Дажбога, як «Сонце-царя» походить від скіфського культу Колаксая, сина Таргітая, прабатька царських скіфів, трактуючи ім'я Колаксая через слов'янський корінь коло («сонце») і іранський ксай («владика, цар »).Таким чином, Дажбог поєднував в собі усі основні функції: в природі він був подателем світла, тепла і родючості, а в суспільстві - джерелом князівської, царської, родової влади. Також Рибаков поєднував слов'янського Дажбога із ще одним скіфо-сарматським, а також еллінським богом - Гойтосиром (Аполон), який складався з двох коренів "гоїти" - живити та "сура" - сонце. В "Слові о полку Ігоревім" зберігся цікавий вираз "Дажбогови внуци". Він відображає усю тогочасну суть вірувань слов'ях та глибину стосунків з Богом. Прості люди прирівнювалися не рабами, а внуками самого Бога! Ніякого страху чи негативу у слов'ян перед Богом не було. А навпаки - Розум та Впевненість. Сама назва "Дажбог" дійшла до наших днів в українському фольклорі, наприклад в колядках "Ой Дажбоже", а також казках і легендах.
Сварог. Бог Сварог є найменш вивченим давньослов'янським божеством. Про нього збереглось найменше писемних згадок, хоча в народній етимології і мистецтві закріпилися символ та жіноче ім'я - Сварга. Сварог зображався глибоко мудрим, спокійним, поважним дідом, який сотворив Всесвіт. Сварогом у давньослов'янській міфології називали Космос. Наші предки вважали, що Сварог - небесний коваль, який скував зорі. Останні уособлювали далеких предків. Етимологи виводять назву "Сварог" з санскриту, де "sva" - небо, небесний, а "рай", "раг", "рад" - світило, світло. В Іпатіївській літописі Дажбога названо сином Сварога: «…сего ради прозваша и богъ Сварог… и по семь царствова сынъ его именемъ Сонце, его же наричють Дажьбогь… Сонце царь сынъ Свароговъ еже есть Дажьбогъ» У слов'янській міфології Сварог представлений в образі коваля. Під час війни його зображують воїном з мечем в руках. Сонце, яке уособлює Сварог - старе, дуже віддалене, яке фізично важко відчути, воно майже не гріє землю, є попередником зимового Хорса. У деяких джерелах представлені також й інші боги сонця: Рарог - сонячний сокіл, проявлення Дажбога; Купайло - бог літнього сонцестояння; Коляда - бог зимового сонцестояння; Свентовид - бог осіннього рівнодення: Таким чином Сонце уособлювало і зображалося в різних іпостасях - воїна, юнака, чоловіка, пращура. Ми бачимо наскільки гармонійним було це поєднання богів, яке існувало за кілька тисяч років до появи християнства. Увесь життєвий цикл людини був наповнений сакральним змістом - кожен день, кожен ранок, і зима, і літо, і осінь, і весна... Усе було просякнуто священним, мудрим, хоробрим. І боги і люди були неначе пов'язані одним родоводом, вели свій початок від одного коріння.
Охоронне рукоділля
Рідко в якому будинку не знайдеться вишиті рушник, скатертина або серветки, що передаються від бабусь і прабабусь. Цінні вони не тільки як предмети декоративно-прикладної творчості, а й як наочні свідчення вірувань наших предків. Спробувати зрозуміти, що таке слов'янські обереги і їх значення можна, зацікавившись таким вишитим рушником: пошукати інформацію, що саме позначають візерунки, до кого адресовано прохання про захист і допомогу. Про те, що слов'яни вважали вишиті речі оберегами, свідчить її наявність не тільки на рушниках, постільній білизні, а й на одязі. При цьому, як з'ясовували славісти, було важливо саме розташування вишивки, її предмет і колір, відповідність певним канонам.
До виготовлення вишитих оберегів слов'яни підходили відповідально, дотримуючись вироблені правила і не порушуючи заборон. Так, не можна було вишивати оберіг для власного користування; не віталися прохання про виготовлення для себе оберега. Вишивка повинна бути без вузликів, так як вузли заважають енергетичного обміну оберега і його власника. На одній речі вишивався тільки один охоронний візерунок. Вважалося, що найсильніші охоронні символи виходять у батьків і дітей, братів і сестер, подружжя, виготовлені за їх бажанням. При цьому було важливо вибрати такий матеріал для оберега, який краще б підходив його майбутньому власнику; під час його створення потрібно було представляти образ обдаровуваного, щоб краще зрозуміти потреби в тій чи іншій захисту.
Доброго дня, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про слов'янські ляльки-обереги і їх значення.
Обереги у вигляді символів і знаків на одязі або прикрасах були дуже популярні у стародавніх слов'ян. Крім них, поширення набули і так звані «лялечки». Слов'янські обереги-ляльки захищали сімейство від хвороб і поганих духів.
Всі слов'янські ляльки виготовляються технікою мотання, тому і називаються - ляльки-мотанки.
Лялечок крутили руками з ниток і клаптів, без застосування голок або ножиць. Виготовляти їх потрібно було тільки в хорошому настрої, інакше оберіг міг в майбутньому нашкодити своїм господарям. Перед тим, як почати крутити ляльок, жінки прикрашали житло і надягали на себе красиві наряди. Таїнство здійснювалося в повній тиші.
 
Доброго дня всім, дорогі друзі!
Поговоримо сьогодні про те, чому неможливо уявити українку без яскравого віночка на голові. А чи знаєте Ви, друзі, як правильно плести вінок?
Про особливості підбору квітів та стрічок для вінка, про його історію, символіку та захисну силу саме сьогодні ми про це поговоримо.
Сплетений із пахучих трав та ніжних квітів, прикрашений барвистими стрічками і наділений магічним змістом, український вінок — один з найдавніших символів нашої країни. Дізнаймося більше про цю стародавню етнічну прикрасу, яка лежить в основі національної самобутності українців.
У часи Античності вінок вважали символом щастя і таланту. Ним увінчували переможців, під час проголошення промов його вдягали оратори, ним прикрашали священні предмети. Був вінок і символом скорботи.
Наші предки розуміли, що основна частина тіла людини, якою вона розуміє світ і впливає на нього, — це голова, тож створювали для неї вінки-обереги, які берегли від зурочень та недобрих чар. Не дивно, що на стародавніх зображеннях жінки-Богині вона у головному уборі з квітів, трав, зілля та віття.
Цікаво, що в різних регіонах України вінок називали по-різному: на Поділлі — коробуля, лубок, на Чернігівщині — теремок, на Гуцульщині — плетінь, косиця, на Переяславщині — гібалка тощо. Існували й загальнослов’янські назви —вінок, вянок, перев’язка, чільце.
А чи відомо Вам друзі, що вінок має складатись не більш ніж з 12-ти квітів? Зазвичай вінок робили не надто пишним, аби він охайно прилягав до голови.
З давніх-давен вінок був книгою душі молодої дівчини: мовою квітів вона висловлювала свої почуття, виражала душевний стан і «розповідала» про події, що відбулися у її житті.
Квіти-символи, які традиційно вплітають у вінок:
Мак — Квітка мрій, символ родючості, краси та молодості;
Цвіт вишні та яблуні — Материнська любов та відданість;
Ромашка — Символ ніжності, вірності і кохання;
Соняшник — Символ відданості й вірності;
М’ята — Оберіг дитини та її здоров’я;
Волошки у віночку — Символ людяності;
Ружа, мальва і півонія — Символ віри, надії, любові;
Материнка — Символ материнської любові;
Калина — Краса та дівочка врода;
Лілея — Дівочі чари, чистота, цнота;
Дев’ятосил — Корінь девяти сил, який зміцнює та повертає здоров’я;
Безсмертник — Символ здоров’я, загоює виразки і рани;
Хміль — Гнучкість і розум;
Польовий дзвіночок — Символ вдячності.
Для надання віночку особливої магічної сили, у нього вплітали полин — найголовнішу з трав, буркун зілля— символ вірності та листя дуба — символ хоробрості та сили. Проте найміцнішим оберегом був і лишається барвінок, що символізує безсмертя людської душі, є зіллям кохання та дівочої вроди.
Ходили чутки, що варто лише юнакові та дівчині з’їсти листочок барвінку, як між ними раптово спалахне палке кохання.
А от «нечисте» зілля — вовчі ягоди, папороть, дурман — вплітати у вінок категорично заборонялося. Неприйнятною вважалась під час плетіння вінків і присутність хлопців.
Восени, коли різнотрав’я відцвітало, вінки плели із золотавого листя, а взимку — зі штучних або воскових квітів. Останні плели здебільшого черниці при монастирях і продавали на київських базарах. Штучні вінки було прийнято купувати до шлюбу в якості весільних. Іноді квіти у такому вінку переплітали зеленим барвінком та додавали пташине пір’я.
Що символізують стрічки у вінку?
Надзвичайно цікавими є відбір, поєднання кольорів та розташування стрічок у віночку. Заквітчану голову молодої дівчини могли прикрашати стрічки 12-ти кольорів. Кожен з них служив красуні лікарем і оберегом, захищав волосся від злих очей.
Стрічки підбирали за довжиною волосся дівчини і робили їх ледь довшими за косу, аби сховати її серед барвистих кольорів.
У центрі вінка зав’язували світло-коричневу стрічку. Вона символізувала землю-годувальницю. По обидва боки першої стрічки зав’язували жовті — символ ясного сонечка. Далі — світло-зелені й темно-зелені — краса та молодість. А тоді — блакитні та сині — символи неба і води, що наділяють силою та міцним здоров’ям. Потім йшла жовтогаряча — символ хліба, фіолетова — мудрість, малинова — щирість, рожева — символ благополуччя та достатку.
Якщо віночок прикрашали маки, дівчата оздоблювали його червоною стрічкою — символом магічності та печалі.
Білі стрічки зав’язували на вінок, лише коли вони були вишиті: на одній — сонце, на другій — місяць. Чисту стрічку вплітати у вінок було не прийнято, адже така означала тугу за померлими.
Косу та вінок сироти прикрашали блакитні стрічки. Перехожі обдаровували її хлібом та грошима, бажали щастя і добробуту. На знак вдячності сирота дарувала милосердним добродіям стрічку зі свого вінка.
Види українських вінків
Розмаїття українських вінків просто вражає: магічні, звичаєві, ритуальні та вікові — разом більше 77 видів.
Уперше дівчинці плела вінок її матуся, коли малій виповнювалося три роки. Ненька сім днів купала віночок у вечірній росі, вплітала чорнобривці, ромашки, барвінок та незабудки, а по тому ховала до скрині. Одягали вінок на Спаса, простягаючи дівчатку яблучко, і примовляли: «Здоровому тілу — здоровий дух!»
А коли малечі виповнювалося чотири, їй плели особливий вінок: усі пелюстки вплетених у нього квітів розсікали, оздоблюючи вінок листям яблуні, багна та безсмертником.
Дівчинці шести років плели вінок з волошок та маків, щоб оберігали сон та стерегли думки. Семирічним дівчатам вплітали у вінок квіти яблуні. «Мати-яблуне, дядино моя, не жалій здоров’я і долі дитині,» — урочисто промовляв батько, торкаючись вінком голови донечки.
Дівчатка старші 13 років плели віночки кохання. Традиційно їх прикрашали ромашки, вусики хмелю, цвіт вишні та яблуні. Спереду вінок оздоблювали розкішним гроном калини. А от засватана дівчина одягала вінок з барвінку, шавлії, м’яти й інших лікарських трав.
Весільний вінок був призначений захищати дівчину від злих очей та виготовлявся з барвінку, рути, шавлії, ружі тощо. Іноді, щоб посилити захисну функцію вінка, листочки барвінку змащували часником та медом, а у вінок доплітали перець, червоні нитки, цибулю, монети, овес.
Коли дівчині не щастило у коханні, вона плела вінок надії — з польових маків та волошок. Іноді такий вінок дарувався несміливому хлопцю у якості освідчення. Вінок відданості плели з волошок та любистку. Козак брав його з собою в дорогу і вже напевне знав: удома його люблять і чекають.
На жнива виплітався вінок із збіжжя. Найчастіше честь нести такий вінок до села випадала молодій, працьовитій дівчині, котра от-от мала вийти заміж.
Традиції плетіння українського вінка сягають глибокої давнини. Яким би не був привід створення цього барвистого оберегу, його завжди виплітали з особливою дбайливістю і трепетом, адже в основі українського вінка — любов до природи, шана до рідної землі.
Сьогодні поговоримо про формування українського народного одягу — цього яскравого й самобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть. Ще за часів Київської Русі значного розвитку набули ткацтво та різноманітні ремесла, які мають безпосереднє відношення до створення одягу. Відтоді кожна епоха накладала відбиток на традиційне вбрання, і можна з упевненістю твердити, що особливості костюма являють собою одне з важливих джерел вивчення етнічної історії населення України, його соціальної структури, естетичних поглядів та уявлень тощо.
Загальнохарактерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва матеріалів для одягу, створення його різноманітних форм, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики — особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.
Основні елементи українського народного одягу мають давньослов'янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Це домоткані тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної орнаментованої смуги тканини, вузькі полотняні чоловічі порти, рушникоподібне жіноче головне вбрання, плетені й ткані пояси та ін.
В українському традиційному вбранні кінця XIX — початку XX ст. поряд із збереженням давніх місцевих ознак простежуються й пізніші нашарування, пов'язані насамперед з історичною долею різних земель України. Так, одяг населення Правобережжя зазнав помітного впливу польсько-литовської, Лівобережжя — російської культури. Велике значення мало й те, що через Україну йшло інтенсивне та постійне торговельне й культурне спілкування країн Заходу і Сходу. Виникнення Запорізької Січі, специфічні політичні умови, в яких опинилася Україна у XVI—XVIII ст., взаємні контакти з сусідніми народами — все це зумовило своєрідність формування української національної культури і зокрема культури вбрання. Стильові особливості західноєвропейського ренесансу та з часом барокко проникають в художній світ України, отримуючи місцеву інтерпретацію і в одязі. Завдяки своїм самобутнім рисам традиційний костюм українців був певною позначкою належності людини до тієї чи іншої верстви суспільства, мав досить широку й складну семантику, символізуючи, крім етнічних, регіональних чи соціальних ознак, вік і стать людини, її сімейний стан тощо.
Найстійкішим щодо збереження традицій був одяг сільського населення. Багато його різновидів широко побутували до початку XX ст.
За способом виготовлення одяг українців, як і інших народів, розподіляється на шитий і нешитий. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стегновий (поясни й). Одяг також буває верхній та нижні й. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.
Натільний одяг. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.
Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.
Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.
Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.
Нагрудний одяг. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н. о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами. Еволюція Н. о. відбиває етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов'язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Зокрема, безрукавки, що їх носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів — за рахунок використання різних матеріалів, крою, художніх прийомів тощо.
Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.
Керсетка — безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України. Найрозвиненіших форм К. набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися нелише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення.
Лейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.
Юпка (куртка, кохта) — нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах У країни. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок. Цю ж назву мав і різновид верхнього одягу (див. далі).
Жіночий стегновий одяг. Узагалі стегновий (поясний) одяг прикривав нижню частину фігури та одягався безпосередньо на сорочку. В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст. існувало кілька способів його утворення: за допомогою незшитих, частково зшитих та зшитих прямокутних полотнищ саморобної вовняної тканини. Незшитий (розпашний) стегновий одяг (запаска, плахта, горботка) складався з одного або двох полотнищ (одно- або двоплатовий). Різні типи незшитого та частково зшитого одягу зберігають дуже давні форми. Їх удосконалення відбувалося за рахунок розвитку народного художнього ткацтва, яке набувало локальних рис в орнаментально-колористичному вирішенні. Зшитий стегновий одяг — спідниця (андарак, літник, димка, фартух, шорц) у центральних областях України побутував поряд із незшитими формами; у північних районах, а також у ряді західних областей спідниця була основним типом стегнового жіночого вбрання. Спідниці шилися у 3-4 пілки з саморобних вовняних, наніввовняних та полотняних тканин, а з розвитком мануфактури і з фабричних матеріалів. Вони мали місцеві колористичні та орнаментальні особливості, а також різні назви.
Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. А. побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.
Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) — одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Д. мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.
Димка (мальованка) — спідниця з саморобного полотна з вибійчастим малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.
Запаска — найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини (двоплатова З.). На Подніпров'ї З. була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип З. побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.
Саморобні двоплатові З. інших районів України відрізнялися своїм оздобленням. Так, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом; на Житомирщині, Північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові З. Вироби Придністров'я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням металевої нитки. На Поліссі білу полотняну З. прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.
На всій території України побутував і фартух — З., яку носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом робили із дорогих нарядних, частіше привозних тканин (парчі, візерунчастого шовку, шерсті). Цю ж назву мала й спідниця на Бойківщині (див. далі).
Кабат (сукня) — яскрава вибійчаста гофрована спідниця лемків.
Літник — смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця. Побутувала на Київському та Житомирському Поліссі. На Рівенщині та Волині Л. робили з білого полотна у 5-6 полотнищ, закладали у дрібні складки і по низу прикрашали широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.
Плахта — частково зшитий розпашний святковий одяг, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма. П. виконувалася із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивали приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Іноді передні кінці П. підтикали під пояс. Заможні жінки надягали дорогі нарядні плахти, а спереду пов'язували візерунчасту вовняну або парчову запаску.
Фартух — біла полотняна спідниця бойківчанок, яка прикрашалася по низу вишивкою (циркою).
Шорц — смугаста (на білому тлі) яскрава вовняна спідниця, яка побутувала на Львівщині.
Чоловічий стегновий одяг. Різноманітної форми та крою штани — явище більш пізнє порівняно з іншими компонентами одягу. Їх поширення було пов'язане з появою їзди верхи, з розвитком орного способу обробітку землі тощо. Ще у середині XIX ст. на Україні носіння штанів вважалося ознакою соціально-вікової зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років. Штани шили з грубого саморобного полотна — дев'ятки чи десятки білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з білої вовняної тканини, а в західних областях — із валяного сукна білого, коричневого або червоного кольорів. Заможне населення використовувало покупні тканини.
Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів — ромбоподібний, прямокутний, трикутний або безклинний.
Різновид крою визначався також кількістю швів та способом утримання на талії — за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо. Локальною ознакою є і спосіб носіння штанів і сорочок. Там, де побутували широкі штани, у них заправляли сорочку, а з вузькими штанами сорочку носили навипуск.
Гачі (гащі, ногавиці, холошні) — найдавніші загальнослов'янські назви чоловічих штанів. За часів Київської Русі складалися з двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вузькі штани з такою назвою побутували в західних та південних областях України.
Шаровари — термін перського походження. Старовинні широкі Ш. складали обов'язкову частину одягу запорізького козацтва. За образним висловом Т. Г. Шевченка, вони "мотнею вулицю мели". Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.
Верхній одяг українців кінця XIX — початку XX ст. був надзвичайно різноманітний. Його типи відповідали специфіці природно-кліматичних умов, характеру господарської діяльності, соціальному становищу населення; на В. о. особливо яскраво відбилися етнокультурні взаємовпливи.
Традиційний В. о. поділяється на осінньо-весняний, зимовий та плащовий. Найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид В. о., багатий на матеріали, форми, конструктивно-художні прийоми.
Форми осінньо-весняного В. о. з домотканого сукна залежали від крою спинки і способа її з'єднання з передньою пілкою по лінії бічного шва. Виходячи із цього, В. о. міг бути прямий, розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та приталений — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Традиційний В. о. із домотканого сукна не розрізався по лінії плеча, тобто викроювався з перегнутого полотнища (вперекидку). Прямий крій зберегли лише деякі види В. о. в західних областях України.
Поряд із домотканим сукном заможне населення Подніпров'я здавна використовувало для В. о. привозні тканини, а з розвитком вітчизняного мануфактурного виробництва — і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із досить легких тканин, в умовах клімату України правив за верхній протягом значної частини року. Найбільшого розповсюдження такий одяг набув серед мешканців сіл, розташованих неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного гатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, парчу, які завозилися з країн Заходу та Сходу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розширеним донизу — вільного халатоподібного крою. Він робився на підкладці і за потребою утеплювався тонким шаром клоччя або вати.
Щодо зимового В. о., то його виготовляли з овечих шкір — вівчарство на Україні було досить розвинутим.
Відлога (затулок, ковка, каптур, бородиця) — капюшон, який пришивався до невеликого коміра або горловини плащоподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками. Ним у негоду покривали голову.
Гугля: 1. Подовжений прямоспинний одяг із білого сукна без рукавів, в основному поширений на Буковині; 2. Старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.
Гуня — гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами, що накидався на плечі.
Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу. У XVII—XVIII ст. був частиною святкового чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність Ж. була ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору. Ж. був досить довгий, приталений, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, гарусом; уздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися гудзики.
Жупан носили в парі з кунтушем (див. далі). Але якщо останній не ввійшов до селянського вжитку, то Ж., який з часом стали носити в парі зі свитою, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Подніпров'я, ставши прототипом пізнішого виду одягу з фабричних тканин — юпки.
Капота — старовинний святковий верхній одяг з покупних тканин. К. була довшою та об'ємнішою за жупан, із глибоким заходом, вільна в талії, з трьома і більше складами на спинці, вузькими рукавами і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкових тканин — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами або квітами. У другій половині XIX ст. К. виходить із ужитку, однак деякі особливості її оздоблення застосовувалися ще з півстоліття.
Керея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) плащоподібний одяг однотипного крою, що побутував на всій території України у XIX ст. Шився з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого гатунку (рядовини) чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок К. не мала, а підперезувалася поясом. Носили її поверх усіх видів верхнього одягу в негоду.
Кожух — зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. В різних місцевостях України мав особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм нагольні (некриті) К. були прямоспинні, розширені донизу (тулуб'ясті, кульові) та приталені — під стан. Колір К. — переважно білий, рідше червоний з відтінками або чорний. Вичинка білої овчини була складнішою, і виробництво К. із неї занепало раніше, проте вироби з червоних дублених шкір і досьогодні користуються попитом. К. прикрашали вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих плетених шнурів, китичками з різнокольорових вовняних ниток та ін.
Кожушанка (хутрянка, хутро, шушун) — зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном.
Кунтуш — старовинний верхній одяг, що напинався поверх жупана. Шився з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими "фальшивими" рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, К. прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами. У XIX ст. виходить з побуту.
Курта (куртина, куртка, чекмінь) — старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Робили К. з китайки, сірого демікотону, сукна. У другій половині XIX ст. К. найчастіше носили вдома, під час роботи.
Манта — старовинний, довгий плащоподібний одяг прямого крою, частіше з білого саморобного сукна, багато орнаментований. У кінці XIX — на початку XX ст. цей архаїчний тип верхнього одягу західних областей України використовувався як обрядовий.
Опанча — верхній одяг халатоподібного типу, що був широко розповсюджений на Україні. Шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок О. не мала, підперезувалася поясом. Одягалася поверх інших видів вбрання, особливо в негоду чи в дорогу.
Свита — приталений верхній одяг із домотканого сукна, різновиди якого набули значного розвитку в центральних районах України у XIX ст.
С. до вусів — невідрізний, розширений від талії донизу двома клинами крій. Спостерігався у старовинних українських С. Подніпров'я (до двох вусів), а також у С.-латусі, С.-куцині Полісся та кабаті Західної України. Для такого одягу характерні об'ємність, опуклість за рахунок клинів (вусів). На Подніпров'ї та Слобожанщині цей крій набув подальшого розвитку. Спочатку вшивали третій клин (С. до трьох вусів), а наприкінці XIX — на початку XX ст. стали розрізати спинку по вертикалі до пройми; відповідно до цього зростала кількість швів. Це привело до появи приталеної (під стан) багатоклинної С. Трикутні або трапецієподібні клини замінювались глибокими, іноді подвійними, складками. Шили такі С. з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче.
С. до рясів — удосконалення прямоспинного крою С. та розширення її нижньої частини завдяки частковому підрізанню спинки по лінії талії та вшиванню прямокутних клинів (рясів, заборів, брижів). У С. з підрізними бочками (з рясами і прохідкою) звужувалась, але обов'язково зберігалась суцільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Поряд із багатоклинними такі С. побутували на значній території України (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст. На Правобережжі їх шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого домотканого сукна. С. до заборів (катанка) — одяг із підрізними та призбираними бочками, що побутував на півночі Подніпров'я.
Сердак (петик) — старовинний короткий гуцульський верхній одяг з коричневого (зрідка червоного) домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений шнурами з кольорових вовняних ниток. Носили С. накидаючи на плечі (наопашки).
Халат — плащоподібний одяг із фабричних тканин, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Побутував на Подніпров'ї.
Чемліт — верхній одяг з тонкого білого сукна, відомий серед селян Київської губернії Повторював крій свити з виложистим коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.
Черкеска — на Лівобережжі тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Аналогічний кабардинській Ч. з відкидними рукавами.

Чуга — прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами. Був поширений серед карпатських горян.

Чімарка (номерка, чемеріїна, чамара) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди гудзиків попереду, зі стоячим коміром. Шилася з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.

Шушун (шушпан, халат, бурнус) — старовинний верхній одяг з покупних тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Наприкінці XIX ст. молоді та похилого віку заміжні селянки центральних областей України одягали його на свята, до церкви, використовувався він і як обрядовий. Шили Ш. із вибійчастого або однотонного ситцю, тонкої вовняної чи шовкової тканини. Об'ємності Ш. надавала велика кількість дрібних складок по спинці або вздовж талії. Звичайно він мав великий призбираний виложистий комір і манжети.

Юпка. Крім нагрудних Ю., існували й різновиди верхнього одягу — холості (неутеплені) та ватяні Ю., круглі ватяні кохти (ватянки). У цих виробах було більше клинів, бантових або подвійних складок, а спинка часом відрізалася по лінії талії. Використовувалися однотонні або орнаментовані фабричні тканини. Верхня, більш дорога й нарядна, відтінялася гармонуючою, але недорогою підкладкою, а іноді й ватяною прокладкою, що їх прошивали ручним швом, а пізніше — машинною строчкою. Цей тип одягу увібрав кращі традиції конструктивно-технологічних і декоративних прийомів, утворюючи складний витвір мистецтва народного костюма.

Зокрема, святковим одягом селянок Подніпров'я була баєва Ю. з трьома клинами і великим виложистим коміром із тонкої червоної, синьої або зеленої байки (ворсистого сукна, раніше привозного, а з XVIII ст. — місцевого виробництва). Вся поверхня Ю. прикрашалася саморобними китицями (хвостиками, ковтками, мухами) з кольорової вовни, які контрастували з основною матерією. У цьому одязі помітний вплив міського костюма різних соціальних груп, а також тодішніх модних течій.
Доповнення костюма. Пояси, убір голови, взуття, прикраси — невід'ємні складові народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Д. к. були яскравими виразниками його локальної специфіки і водночас своєрідною соціальною позначкою людини, в них знаходили відбиття народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність убору голови, пояса або ж культових прикрас. Останні виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, з ними пов'язано чимало уявлень та повір'їв.

Д. к. виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ. У цьому розумінні Д. к. певною мірою мають самостійне значення.

Пояси здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. дорогоцінні П. були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію П., проте їхня декоративна роль зберігалася.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. П. виконували різноманітні функції. За їхньою допомогою закріплявся поясний та розпашний верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, нарешті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, П. часто були художньо неповторними.

Здавна існувала традиція зображення на П. певних знаків — оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. в орнамент П. іноді вписували ініціали або ім'я власника (як і ім'я коханої або коханого), дату та місце народження. П. пов'язані зі сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, показатися на людях без П. означало скомпрометувати себе.

Локальну своєрідність традиційних П. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов'язування. П. виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина П. коливалася від 3 до 30 см. П. були ручного і машинного ткацтва та плетені. П., ткані на дощечках (бердечці), виготовлялися без допомоги ткацького верстата і могли бути однотонними або поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Викінчувалися П. різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кутасами). П., плетені особливим способом — по стіні — створювали цікавий візуальний ефект. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні П., пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані П. або ж просто лико чи мотуззя.

Крім саморобних були поширені й П., зроблені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні П. поступово замінюються фабричними.

Очкур — вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров'ї.

Крайки (оправки, попружки) — досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина — до 3 м.

Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі П.-р. підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.

Слуцькі пояси. У XVIII ст. серед багатих верств населення, в тому числі козацької старшини, набули поширення пояси з дорогих тканин, які завозили з Китаю, Туреччини та Персії. У середині XVIII ст. на території Білорусії в м. Слуцьку була заснована велика мануфактура по виробництву поясів. Попит на С. п. був чималим. Золототкані С. п. мали характерну особливість — двобічність, при цьому кожний з боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком С. п. були прикрасою святкового одягу запорізьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордону. Однак традиція носити широкі ткані пояси, у колориті та малюнку яких простежувалися східні мотиви, зберігалася на Україні до кінця XIX ст.

Черес — чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Ч. були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь — на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, гудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку Ч. звичайно кріпилися рекітязь — гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник. До "великого ременя", підвішували ще й роговий сугак — пристрій для розв'язання вузлів, а також складний ніж і металевий топірець.

Черес із калитою — різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому.

Дівочі зачіски та головні убори. За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак у кінці XIX — на початку XX ст. це явище вже стає винятковим і частіше пов'язується з тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час праці волосся підв'язували або заплітали в одну чи дві коси. Дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині та й на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували гудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами — закосичували. На Покутті дівчата розділяли волосся на тім'ї на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.
Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і в свято і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Відомі й більш складні види зачісок, наприклад, у зв'язку, при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха під коси.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка.

Дівочі головні убори суттєво відрізнялися від жіночих. Їм притаманна велика різнобарвність і пишність кольорів. Особливим розмаїттям форм і оздоблень відзначалися весільні головні убори. Характерним для них було те, що верх голови, маківка, був завжди відкритим. Звідси й головний убір здебільшого мав вінкоподібний вигляд.
Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки їх виготовлення були найрізноманітнішими. Існували дівочі головні убори і інших форм.

Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов'язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок.

Площинні вінки робили обов'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти.

Звиті вінки — найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

У звитому чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення такий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Робили його з різних живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашали сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки.

На Західній Україні З. в. прикрашали уплітами, герданами зі скляних намистин, листками позолоченого барвінку тощо. Дівчата підв'язували підборіддя червоною хустиною і, піднявши її на тім'я, опускали кінці з тороками за голову — у переміть. Попід хусткою з боків голови втикали живі або штучні квіти — чічки. На Івано-Франківщині до кіс прив'язували цілі жмути червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі, — уплітки. Гуцулки носили З. в. зі стеклярусу та стрічок, штучних квітів і павиного пір'я — карабулі. На весілля одягали головний убір на зразок шапочки, зроблений з герданів та стрічок і оздоблений спереду круглими металевими бляшками, а збоку китицями квітів.

На свята прикрашали коси квітами або дрібним пір'ям, яке вмочували в розтоплений віск. Поверх усього цього накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час праці дівчата підв'язували волосся стрічками.

Пов'язка — закріплений на каркасі яскравий шерстяний платок (Чернігівщина, Полтавщина).
Стрічки-бинди. За допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Лопатушка. Цей головний убір складався з окремих круглих звивів закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми. Побутував на Полтавщині.

Чільця — низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Ч., які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Зачіски та головні убори заміжніх жінок. Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. За давнім звичаєм, вони не заплітали волосся в коси, а, розділивши навпіл, зав'язували у жгут та звивали у плаский клубок на потилиці. У XIX — на початку XX ст. на значній території У країн й зачіска жіночого волосся зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. У ряді районів Подністров'я та на Бойківщині жінки, однак, заплітали волосся у дві коси, подовжені уплітами з червоної вовни. Над чолом вони укладали очіпок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, тісно зав'язаної на дерев'яному обручі. Очіпок оздоблювали низкою великих заколок із блискучими золотавими головками. Від нього на плечі звисали дві довгі червоні стрічки (партиці) поміж косами, що спадали нижче талії. Поверх очіпка носили білу хустку, зав'язану так, що два кінці, схрещуючись під підборіддям, зав'язувалися на шиї.

Кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) — луб'яне кільце для зачіски. Розділивши волосся на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на К. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. К. накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх К. накладали очіпок, який пов'язували наміткою або хусткою.

"Засвітити волосся" — давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті.

Намітка — прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання Н. було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні відмінності, всі види Н. мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом.

Очіпок — (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) — обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий О. — на зразок шапки — шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М'який О. (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий О.
Варто зазначити, що О., який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя та плодючості в сім'ї.

Убрус. На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційного жіночого вбрання. Назва "У.", присутня ще в літописах XI ст., збереглася до наших днів. Чимало різновидів цього вбрання, яке лише умовно можна назвати платовим, діляться на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з них за способами пов'язування має безліч локальних варіантів.

Хустка — широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов'язування X., які частково наслідували способи пов'язування наміток, були різними. У північних районах X. пов'язували під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці (цьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці X. обгортали навколо шиї та зав'язували на потилиці. На Середньому Подніпров'ї X. драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Чоловічі зачіски та головні убори. Для найбільш поширених чоловічих зачісок українських селян XIX ст. характерне досить високе підрізання волосся навколо всієї голови. Верхнє волосся біля маківки прикривало підголені місця. Головні убори були більш різноманітними. Залежно від сезону, місцевих традицій тощо їх робили із різних матеріалів та багатьох форм. Деякі різновиди мали пишне оздоблення, особливо на Західній Україні.

Підворота — повсюдно поширена на Україні зачіска, коли волосся підрізалося навколо голови, а на потилиці залишалося дещо довшим. Гуцули залишали волосся ззаду досить довгим, іноді заплітаючи його в одну чи дві коси.

Брилі (солом'яники) займали важливе місце серед головних уборів українських селян. Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, а також у зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші носили назву простих, а інші — зубчастих. Широкою популярністю користувалися Б. з широкими крисами і головкою у вигляді зрізаного конуса.

Солом'яні капелюхи Буковинського Поділля мали високе дно та вузькі загнуті догори криси, які облямовувалися чорною стрічкою, оздоблювалися квітами, герданами та півнячим пір'ям. На Подністров'ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру герданами, павиним пір'ям, паперовими й волічковими квітами.

"Під макітру" ("в кружок") — спосіб підстригання, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітри відтинали волосся рівно довкола голови. Ця стрижка збереглася на Поділлі до початку XX ст. Їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгого чуба (оселедця), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.

Клепаня — зимова шапка гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита овчиною та облямована лисячим хвостом. Кінці К. можна було стягнути догори і зав'язати на тім'ї.

Шапки (капелюхи) — найдавніший тип чоловічих головних уборів. Узимку носили Ш. з овечого хутра або суконні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція зберігалася до початку XX ст. Носили їх залежно від місцевих звичаїв — прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир.

Кресаня — чорний фетровий капелюх гуцулів, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою (басаменом) або різнокольоровими шнурками (байорками, черв'ячками). К. підтримував ремінець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. Оздоблювали її пір'ям глухаря або павиними хвостами. Збоку К. звисали кулясті вовняні китиці (бовтиці).

Кучма — висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Була відома на всій території України. Циліндричні К. переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні К. зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки.

Мазниці відомі на Поділлі та в південній частині Волині. Це великі чорні смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, де завжди була кольорова стрічка. Сукно на денці ставили синього, зеленого, а подекуди чорного кольору.

Шлик — зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлялися з червоного сукна, а широке облямування (ковнір) — із чорної овчини.

Малахай — кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили взимку на Чернігівщині.

Шолом (йолом, яломок, магерка) — зимова шапка давнього походження. Виготовлялася з коричневої або сірої повсті. За формою Ш. були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами. Суконні Ш. з чотирикутним верхом і хутровим або полотняним полем були характерні для Волині.
Традиційне взуття. Форми і матеріал взуття, як і одягу в цілому, виникли та розвивалися в різних районах України залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. Робили взуття переважно з рослинних стеблин або кори дерев (лика), зі шкіри та повсті. Матеріали зумовлювали й техніку виготовлення взуття. Воно було плетеним, стягнутим або зшитим. Улітку жінки, особливо бідні, ходили просто босоніж.

Личаки — взуття, плетене з кори дерев. Із двох способів плетіння цього тину взуття — скісного і прямого — на території України був поширений прямий. На виготовлення Л. ішло лико лози, липи, в'яза. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі Л. трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Л. були недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести Л. міг кожен.

Постоли (моршні, ходаки) — взуття, що зберігалося на Україні до початку XX ст. Це дуже давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили П. з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри.
Залежно від конфігурації носової частини П. могли бути тупоносі та гостроносі. Способи кріплення П. до ноги, а також характер декоративного оформлення мали локальні особливості.

Сап'янці (чорнобривці) — святкові жіночі чоботи з особливої шкіри — сап'яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом С. носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята.

Чоботи — зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Проте у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше — лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення.

Черевики — жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи гудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Жіночі прикраси. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та на грудні прикраси. Особливо виділялися нагрудні прикраси, що складалися з декількох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою. До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них бовтунцями, дармовисами. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися найдавніші металеві прикраси — згарди у вигляді нанизаних хрестиків.

Популярними прикрасами гуцулок також були намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру (сітяний, гердани). Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитки, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої локальні особливості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом. Їх виробництво тривало до XX ст. і стало основою сучасного художнього промислу, продукція якого розходиться по всій Україні та за її межі.
Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, довозили їх і з інших країн. Селяни купували їх на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські "коштовності" — коралі, бурштин, дукач, сережки тощо — збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління. Мода на них ніколи не минала.

Сережки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов'язано чимало народних повір'їв: С. могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші С. у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти С.

Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки — срібні, позолочені, зрідка золоті С. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п'явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До С. часом кріпились привіски — бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві С. гуцулів особливої грушоподібної форми.

Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося Н. з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися Н. із плодів — клокічкою. В XIX ст. серед заможніших верств населення було розповсюджене привозне Н. з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінилося і гуцульське Н. з венеціанського різнокольорового скла, яке завозилося з Італії.

На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене Н. з "щирого" бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого Н. мало приносити здоров'я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину у сполученні з кораловим намистом.

Коралове Н. набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралового Н. (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини.

Кораловому Н. народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного Н. одягали скляне — молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння Н., в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили Н., то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або "на музики", всі груди завішували різнокольоровим Н. Добре коралове Н. було в заможніших; бідні купляли Н. з різнокольорового скла.

Скляне (не дуте) Н. поширилося на Україні з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX — на початку XX ст. розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості народного вбрання цього періоду.

Н. з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з селянського ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, особливо коралове. У 60—70-ті роки воно було високо оцінене міським населенням і стало широко використовуватись як прикраса сучасного одягу.

Гердани (герданик, герданка, герда, крайка, лучка) — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Дукати. Монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас. Звичай використовувати монети як прикраси дуже давній: у різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю складали з монет окремі прикраси. На Україні побутували різні способи носіння Д„ три-п'ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.

Дукач (личман) — прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Д. у XIX — на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. Д. лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти.
Д. становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом не властиві селянському побутові композиції та сюжети. За Д. правили австрійські дукати, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний Д. не виключали одна одну.

Згарди — архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Хрестики — культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. X. були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев'яні білі та кольорові X. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких X.

Рифи (пугвиці) — металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.
 
Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні ми поговоримо про весільний рушник, його символи та значення.
Весільний рушник – це оберіг, що має своєрідну магічну дію: він покликаний оберігати новостворену родину від впливу зовнішніх негативних факторів та захищати її майбутніх дітей. Тому до вибору орнаменту рушника потрібно віднестись досить зважено, навіть якщо ви ставитесь до цього достатньо скептично.
В народі кажуть: “Береженого – Бог береже!”, а тому дослухатись до порад наших предків, думаю, буде незайвим. Вишите полотно означає життєву дорогу. І разом із вибраними елементами вишивки рушника, можливо, ви закладаєте підвалини майбутнього подружнього життя та своєї долі загалом. То ж будьте обачні!
Горнятко (Вазон) та Берегиня – це український етнічний обереговий знак. До орнаменту входять Вазон (великі квітучі гілки із птахами) та Берегиня (стилізована жіноча фігура або ж могутня квітка). Ця дивовижна та загадкова квітка несе в собі декілька значень: це і життєдайна Матір-природа, і жінка-Мати, яка дарує світові нове життя, і Дерево Життя, що символізує створену чітку систему Всесвіту. І вся ця велич скромно укоренилась у маленькому земному горнятку, як доказ того, що усе живе на планеті є невід’ємною частиною Вселенського буття.
Як правило, вишивали цей символ червоними нитками, що знаменує собою очисний вогонь та сонце, і пов’язувався він із захисною магією,слугував оберегом та використовувався при енергетичному очищенні та лiкуванні людей.
Калина – дерево українського роду, що символізує вірність, відродження, надію, а ще – це символ жіночої вроди, сили та здоров’я. На теренах України гілку калини потайки дарувала дівчина майбутньому нареченому на знак згоди вийти заміж. У давні часи калину пов’язували із створенням Всесвіту, з вогняною трійцею: Сонцем, Місяцем та Зорями. Тому й ім’я її походить від старослов’янської назви Сонця – “Коло”. А через свій червоний колір ягід калина стала ще й символом крові та безcмеpтного роду.
Дуб – символ чoловічої сили, оберіг життєдайної сили свого роду. Це священне дерево, що уособлює собою Перуна, бога сонячної чoловічої енергії, життя та розвитку. Тому парубки та чоловіки завжди мали при собі цей оберіг.
Виноград – це символ достатку, працьовитості, благополуччя та душевного спокою. Сад-виноград символізує життєву ниву, на якій чоловік – це сіяч, а жінка має вирощувати дерево їхнього роду та доглядати за ним.
Мак – символ збереження і продовження свого роду. А тендітна квітка маку означає нeвмиpущу пам’ять народу. В давні часи вірили, що поле після битви навесні вкривалося маками. А дівчата, в сім’ях яких були зaгuблі, вишивали маки та вдягали віночок із семи маків, тим самим даючи обіцянку оберігати та продовжити свій рід.
А ще з давніх-давен в Україні повелася традиція святити мак та обсипати ним рідних, худобу та помешкання, оскільки люди вірили у магічну силу маку та його здатність захищати від усякого зла.
Лілея – це жіночий знак, символ дівочої чарівності, чистоти та цнoти. Якщо уважно придивитись до узору лілеї, то можна вгледіти силуети двох пташок, які є знаком любові та парування. Досить важливими елементами у вишивці лілеї є листок та пуп’янок, які є невід’ємною частиною орнаменту та створюють непорушну композицію триєдності: народження, розвиток та безперервність життя.
Іноді у вишивці над квіткою присутні краплі роси, що символізують зaплiднeння.
В орнаменті лілею може доповнювати знак, подібний до хреста. Він є магічним та несе в собі благословення пари на утворення сім’ї, оскільки ще з прадавніх часів хрест символізує поєднання сонячної батьківської та водної материнської енергій. А саме лілея уособлює водну енергію, що підтверджує й сама давня назва квітки – “крин”, яка є, до речі, однокореневою зі словом “криниця”.
Мальва (рожа) – давній оберіг роду та дому від злого ока. За народним повір’ям, добрі душі наших предків оселяються на мальві та охороняють нас. Раніше до мальви зверталися із такими словами: “Благослови, берегиня-мальво, день новий зустріти, радості дожидати, всіх і все любити і ніколи не грішити”.
Троянда (ружа) – королева квітів, яку шанують в багатьох країнах світу, є символом невмирущої краси і величі, вдячності, благополуччя, безсмepтя. А ще говорять, що троянда – провісниця щастя.
Рослинні орнаменти із трояндами означають безперервний сонячний рух та постійне його оновлення. В них: листочки – символ основи, нескінченності життя; квітка, що розпустилась, — символ краси та процвітання; пуп’янок – символ зародження нового життя, продовження роду.
Якщо ж троянди включені до геометричного узору, то тоді це не просто квіти, а квіти-зорі, що передають уявлення людей про систему Всесвіту та непорушні закони буття.
Хміль – це символ розвитку, розквіту, молодого буяння та любові, а ще – безбідного життя. За словами народної пісні, готовність парубка одружитися означає “витися”, а для дівчини готовність вийти заміж — “пучечки в’язати”.
Вінець – символізує життєву дорогу, яка має продовжуватись. Тому на весільних рушниках вишивають так, щоб він не був замкненим, як коло. Посередині вінця можна вишити ініціали молодих (з урахуванням нового прізвища нареченої). А над вінцем – корону, яка є аналогією корони, що тримають над головами молодят під час вінчання у церкві.
Павичі – або жар-птиця, яка символізує сонячну енергію життя і є птицею сімейного щастя. Також павичі є символом безсмepтя, оскільки, за древнім повір’ям, його м’ясо не піддається тлінню. На весільних рушниках над ними вишивають вінок або вінець, або ж вони самі можуть входити до орнаменту вінця.
Лебідь і лебідка – символ безмежного кохання і непорушної вірності. За повір’ям, лебеді, з Божої волі, володіють таємницею вічного кохання, за якою за вірність і жертовність закоханим дарується духовне безсмepтя. Як досягти вічного кохання – лебеді співають у своїй лебединій пісні. Та, щоб зрозуміти цю пісню, людина має навчитись лебединої вірності.
Соколи, голуби та півні – символізують наречених. Та потрібно мати на увазі, що на весільному рушнику птахи повинні бути розташовані голівками один до одного. Вони можуть або тримати у дзьобиках ягідку калини, або сидіти біля коріння дерева, що, в свою чергу, є символом сім’ї.
В давнину, якщо дівчина відмовляла парубкові, то підносила сватам рушника, на якому пташки сиділи, відвернувшись один від одного.
Ластівка – це завжди добрий провісник. Саме вона переймається тим, щоб людина не проґавила свій сприятливий момент для одруження, а також для зміцнення господарства.
Зозуля та соловей! — На весільних рушниках цих пташок вишивати не можна! Соловей – символ парубоцького, холостого життя, щоб дівчата вились. А зозуля – символ незаміжньої жінки або ж вдови.
Сонце та Вода – знаки, якими пронизана вся українська вишивка. Досить часто Сонце зображають у вигляді восьмикутної зірки або квітки, а знак Води передають у вигляді паралельних хвилястих ліній, завитків, або ж він схожий до вужа, що скрутився. Це дві стихії, що створили життя на землі та уособлюють собою материнську водну та батьківську сонячну енергії.
Символ Матері – це головний символ на рушниках і, частіше за все, він зображений у вигляді восьмикутної зірки. Оформлює цей знак стилізована гірлянда із квітів, що символізує велич Матері, її особливу роль у продовженні життя. Також материнським символом може бути велика фантастична квітка, або ж фігура, подібна до жіночої, із піднятими догори руками на знак благословення.
Ромби – найбільш поширений орнамент української вишивки, який уособлює богиню землі, є гарним захисним символом, що приносить щастя та сприяє родючості.
Побажання “На щастя”, “На долю”, “Хліб-сіль” та ін. – вишивають ПІД основним малюнком!
Це є найбільш вживані елементи орнаментів, що можуть використовуватись у вишивках рушників, зокрема весільних. І на них перелік символів не вичерпується.
 
Доброго всім дня, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про «КОРОВАЙ»
Коровай – це великий круглий пахучий хліб із прикрасами з тіста, який печуть для урочистих подій.
Бгання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію
Коровай — це обрядовий хліб, що був поширений у багатьох слов’янських народів. Колись пекли його під час різдвяно-новорічних свят, на обжинки. Він був ознакою родючості та достатку. Короваї на весілля випікалися ще на Русі. Ця традиція сягає корінням у далеке минуле.
Коровай пекли, як правило, з борошна першого чи останнього снопа, зв’язаного під час обжинків. За кілька днів до весілля (найчастіше в четвер або суботу) запрошували «коровайниць» — особливо вмілих, щасливих у шлюбі жінок. Вони приносили з собою борошно, яйця, масло. Воду брали вдосвіта з трьох криниць. Коли місили (бгали) коровай, співали обрядові пісні, у тісто клали срібні гроші — на багатство. Коровай прикрашали барвінком, рутою, калиною. Він стояв на столі навпроти молодих до кінця весілля.
Прикрасити коровай на весілля можна використовуючи різні візерунки з тіста, що символізують певні поняття. Колосся пшениці є побажаннями багатства і достатку, Листя і квіти калини — родючості та любові. Це пов'язано з давньослов'янськими традиціями. У наші дні по зовнішньому краю виріб прикрашають жгутиком з тіста. Можна випекти два переплетених кільця — символ любові, що означає довге сімейне життя. Прикрасами можуть служити і фігурки місяця, сонця, лебедів — так звані символи нерозлучною пари. Смислове навантаження доповнять і тонкі джгутики, і красиві квіти з тіста, і кіски, і витончені пелюстки, і різьблені листочки. Дуже часто для прикраси використовуються свіжі грона калини, якщо є можливість їх дістати. Завдяки сучасним кулінарним технологіям короваї на весілля можна робити різнокольоровими, використовуючи різні відтінки тесту. Це робить вироби ошатними і красивими. При випіканні весільного короваю завжди необхідно враховувати кількість гостей.
Обдаровування короваєм було заключним етапом всієї весільної церемонії. Це було свого роду свідченням того, що юність нареченої і нареченого закінчилася. Причому короваї на весілля пеклися тільки для першого шлюбу. Коровай мав багато шарів, і ділив його хресний батько нареченої або нареченого. Верхівка завжди діставалася молодим, середня частина відправлялася до гостей, а от низ із запеченими в нього монетами віддавали музикантам.
Зараз коровай на весілля випікають у домашніх умовах або замовляють у пекарнях, кондитерських цехах. Роблять його високим, на кілька шарів, прикрашають зверху парою декоративних лебедів, трояндами з крему, калиною тощо.
Коровай у наш час дарують також почесним гостям. Його підносять на вишитому рушникові, ставлячи зверху сіль. Коли передають коровай, тричі кланяються. Гість повинен обов’язково відламати кусочок тіста і з’їсти.
 
Доброго дня та міцного вам всім здоров'я, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про свято Вербицю (Шутковий тиждень)
Ве́рбна неді́ля — це свято вшанування прадавнього Дерева життя, як символу вічності, яке відзначають слов’яни в Україні, а традиція святкування існує і у інших народів світу.
Виникнення Свята сягає сивих тисячоліть — часів Трипільської культури. Не слід плутати з християнським святом — (Вхід Господній у Єрусалим)
Доторкання свяченою вербою для людини означало поєднання живого з безмежним Всесвітом
Причому вже в той час цей обряд (промовляння «не я б'ю — верба б'є, за тиждень Великдень» та інших слів, водосвяття тощо) був відомий як дуже давній звичай, який знали лише деякі волхви — жерці.
Бити галузкою верби — означає пробудити творчу енергію людини. Унікальним є те, що в Україні Вербиця досі є живим Святом.
З часу хрещення Русі прадавнє Свято Вербиці почало збігатися з християнським святом Вхід Господній у Єрусалим.
Вербове дерево в давнину вважалося чарівним й символічним деревом, на якому перепочивали добрі духи-душі, а тому верба й приносила щастя в родини, перша «віщувала» й «приводила» весну в березневі дні весняного рівнодення, коли ночі ще холодні, а вдень вже пригріває весняне сонечко, коли дерево наливається соком, набирає сили від Природних стихій — Землі, Води, Сонця і може передати свою силу іншим.
Розпускаючись та розквітаючи, верба символізує силу та життєдайність Природи, передає здоров'я, силу та красу людині, тваринному світу, навколишній природі.
Вшанування верби підкреслює значимість символіки цієї рослини для України і українського народу. Як символ Матері Всесвіту, а точніше її тотем-дерево, верба відігравала значну роль в обрядах і ритуалах українських релігійних і народних Свят. Перед Великоднем цілий тиждень святкувалось вшанування Матері Всесвіту — Верби. І досі збереглись спрощені та перекручені деякі обряди цього Свята й назва — «вербний тиждень», «вербна неділя», «вербиця».
Освяченою Вербою торкалися всіх домочадців, а особливо дітей, промовляючи при цьому:
Будь великим, як Верба,
А здоровим, як Вода,
А багатим, як Земля.
Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи:
Не я б'ю - верба б'є,
За тиждень Великдень!
У народі вірять — освячена верба має цілющу та очисну силу: символічне биття освяченим гіллям оберігає від хвороб.
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше навесні виганяють скот на пасовисько, то конче свяченою вербою — «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, викидають гілля свяченої верби надвір під час граду — «щоб град зупинився».
Верба має велике значення в народній медицині. Коли хворіють люди або тварини, то знахарі варять свячену вербу разом з цілющими травами і напувають тим варивом хвору людину чи тварину — у повній надії, що «поможе».
Виваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від болю голови. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рани, а гірку, настояну на її листі, п'ють проти шлункових захворювань.
Отож, підсумуємо всі чудодійні властивості верби:
• Вербою б'ють, щоб здорові, веселі та багаті були; дітей, щоб сильні були, добре росли та сприйняли життєву силу весни;
• Вербу зберігають після свячення, щоб охороняла хату від лихих сил;
• Вербу садять на городі, коли принесуть з церкви на щастя молоді: коли верба прийметься — дівчина вийде заміж, а хлопець одружиться;
• Вербою на Юрія виганяють худобу в поле, вперше на пасовисько, злегка торкаючись нею худоби, щоб здорова була, плідна, щоб у тілі була;
• З освяченою вербою обходили господарі бджільники, щоб бджоли роїлись; обходили обори та стайні й кошари, щоб худоба була здорова, плідна, щоб корови давали багато молока;
• Обсаджували криниці вербами, щоб забезпечити воду від лихих сил, щоб вода була «пригожа та здорова»;
• Обсаджували копанки-калабані, в яких прали своє шмаття-білизну, щоб уберегтися від хвороб, щоб вода очищалася;
• Сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски.
Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про Великодні писанки і крашанки – як символ сотворення Всесвіту.
Коли приходить весна в Україну, пробуджується і воскресає природа, відроджується життя і надходять Великодні свята, беруться люди за давнє-предавнє ремесло - розписування писанок.
Історія писанки як явища починається з далекого минулого, від слов’ян. Писанка тісно пов'язана з релігійними віруваннями та уявленнями наших далеких предків про створення світу, з родючістю і поклонінням йому, з урочистими ритуалами, пов’язаними з річним циклом відродження природи і оспівуванням її сил. Яйце є символом початку, символом нового життя, відродження, таке значення відомо було всім народам в давнину, таким воно залишилося і до сьогодні. Малюнки древніх писанок повторюють мотиви мальованої кераміки трипільської культури. Таким чином дослідники розрізняють доісторичні могили слов'янські й неслов'янські, використання і виготовлення писанок було характерним саме для етнічних груп слов'ян, які пізніше отримали назву українці.
У давнину, ще за часів до прийняття християнства, писанка служила оберегом для її власника. В середину керамічних яєць-писанок вкладали кульки, які при струшуванні постукували і відганяли цим звуком злих духів і нечисту силу. Такі писанки археологи знаходили в похованнях у Новгороді та Києві. Саме ці перші міста були, свого часу, центрами мистецтва писанкарства у період Київської Русі. В цілому археологи знайшли близько 20 міст на території нашої країни, в яких було поширено мистецтво виготовлення подібних оберегів.
Згідно вірувань наших далеких предків, писанка мала магічну добру силу – вона несла щастя, достаток, благополуччя, захищала свого власника від сил зла. Писанку іноді закопували під землю, щоб яйце зробило урожай багатим і щедрим. Писанки розкладалися по могилах предків, їх укладали в середину могил маленьких дітей, а закохані за допомогою писанок висловлювали свої почуття. Люди вважали, що це ціле мистецтво розписати яйце так, щоб воно стало справжнім оберегом, щоб зображена на ньому символіка виконувала своє важливе призначення. Для цього потрібно знати, коли саме почати виготовлення писанки, як правильно треба молитися перед цим, кому саме піде на подарунок та чи інша писанка.
Минув час, і символіка втратила своє глибоко-сакральне значення. Залишилася лише зв'язок з дитячими іграми, святом Великодня, гаївками-веснянками. Слов’янські символи здобули інше трактування і значення, поступово змішавшись з християнськими мотивами.
Сам процес виготовлення писанки доволі непростий. У давні часи на нього впливало багато чинників, розписувати писанки треба було в чітко визначенні години, попередньо зробивши змовляння, а знаки і символи виписувалися відповідними кольорами. На сьогоднішній день від цього різноманіття умов залишилися значимими тільки символіка кольору і зображення. Сама ж техніка виготовлення писанки розділяла всі яйця на двадцять різновидів, але до сьогодні дійшло лише п'ять.
Найпопулярніші мотиви орнаментів в писанці (яких раніше було більше ста):
Кривулька, або безкінечник – означає вічність руху Сонця, нитку життя.
Роза, Тригвер, зірка, квадратний хрест – це символи сонця, що знаменують чотири сторони світу. Тригвер (інакше трінінг, існує в культурі ще з часів трипілля) – значить символи життя: землю, небо і повітря, або вогонь, повітря і воду.
Сорок клинів – це сорок точок в житті, достаток і успіх в господарстві, достаток і порядність людини.
Павучок, або ж круторогими, розетки, млини, павутина – найдавніший солярний знак.
Точки позначають сльози Божої Матері, небесні світила.
Рослини, ялинові гілки – юність в її вічності, здоров'я, буйство природи, краса.
Колоски пшениці – урожай.
Яйця, пофарбовані одним кольором, називають крашанками. Колір яйця також несе в собі певне значення.
Червоний колір означає життя, радість, надію, любов, для ще неодружених несе надію на весілля, на те, що буде знайдена пара.
Жовтий колір – це місяць, зірки, в господарстві позначає урожай.
Блакитний пов'язаний з небом, повітрям, його магічне значення – це здоров'я.
Зелений – воскресіння, відродження природи, її багатство і щедрість, родючість, багатий урожай.
Поєднання чорного і білого кольорів говорять про повагу до померлих душ, таким чином духам, висловлюють подяку за їх допомогу і охорону від злих чар.
Поєднання декількох кольорів в узорах (чотири-п'ять фарб) – це щастя в родині, мир і любов, успіх і достаток.
Дарування писанок було наповнене своїм глибоким сенсом, робилося з бажанням привнести благо, допомогти або навіть зачарувати. Писанки, які дарували маленьким дітям, були світлих кольорів, хлопцям і дівчатам дарували писанки з солярними символами, тригверами, виконані в радісних кольорах. Господарі, зазвичай, отримували писанки з сорока клинами, зигзагами, а літні люди – з поясами, в червоних тонах.
Про писанки складали легенди, деякі залишилися і до наших днів. Одна з них, наприклад, говорить, що доля всього світу залежить від кількості писанок які розписуються щорічно. І поки писанки виготовляють, світ у безпеці, але як тільки цей звичай забудеться або його проігнорують, диявол звільниться від залізних кайданів, якими він зараз знерухомлений, і світ буде знищено. Живе диявол під землею, і залізний ланцюг приковує його до скелі. І щороку він шле своїх прислужників в подорож навколо світу, щоб побачити їх очима, чи пишуться, як і раніше, писанки, чи багато їх ще створюється. Якщо їх все ще багато – пута залишаються міцними, а сила диявола менше, адже людська любов понад усе, і ніяке зло не може встояти перед нею. Тому чим більше кожен з нас зробить писанок – тим більше любові і добра буде панувати в світі. А передвеликодні дні спонукають до створення прекрасних розписних яєць з побажаннями добра, здоров'я і процвітання своїм рідним і близьким.
Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про Капища давніх слов'ян.
Існує кілька назв для позначення давніх святинь: храм, мольбище, капище, контина та інші...

Храми — церковнослов'янська форма слова хороми, що означає довгу споруду у формі дуги (півкола), збудовану навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище. В таких храмах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200—300 чоловік.
Західно-слов'янське слово "контина", можливо, походить від копт (продовольство, їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях всі присутні після принесення жертв богам влаштовували спільне застілля на честь богів, або від кант (лат.), що означає урочистий спів на честь богів.

Капище — це первісно сама статуя (ідол) божества. Старослов'янське капь означає «видиво», «привид», «образ». Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському треба (необхідно, потрібно, так годиться).

Ідол — слово грецького походження, що первісно означало «зображення», «образ», «подобу», тобто статую Бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення як об'єкт безрозсудливого сліпого поклоніння. Синонімом цього слова є кумир. Кумир, як вважають дослідники, означало «велетень» і було пов'язане з етнонімом кіммерійці. Це здається цілком переконливим, бо кумири існували вже в той час, коли народ України звався кіммерійцями, а його національні божества могли називатися ім'ям самого народу. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні, в кожному священному гаю стояли кумири богів та народних героїв і мудреців. Бовван також означає «ідол», «кумир». Проте зміст його досі не зовсім ясний. Цікаво порівняти його зі словом «бовваніти» — виднітися вдалині, а також його варіантами бованіти, буваніти, що, можливо, за давніх часів похідне від бути, бувати.

Моління давніх слов'ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У священних гаях заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважалися житлом богів. Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева, переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також били природні джерела, струмки. Вважалося, що боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було досить частим в літописах аж до XI ст., поки не було заборонене церковниками.

Храм який присвячувався Світовиду був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу — оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені надзвичайно майстерною різьбою, що передавала образи богів, символічні знаки, обереги, орнаменти.
Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, звернені в чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов'янського племені, особливо в зачісках та способі підстригання вусів. У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений з коштовного металу, для щорічних обрядів про врожай. Поруч зі статуєю зберігалися символи божества — меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовадові. На ньому ніхто не смів їздити — кінь використовувався для священнодійств-обрядів.
Храм був дерев'яний, щедро прикрашений різьбленням. Кожне з вирізьблених зображень богів було підписане — мало вирізьблене на дереві ім'я. Один з богів — Сварожич.
Посередині святині був великий купол (баня). У святині стояв образ бога. Руки, ноги і голова його були створені з дорогоцінного каміння чотирьох родів: із зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю. А голова його була з червоного золота. Біля образу бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву — квіти. Ця святиня була присвячена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу» («Золоті луги»), храм мав отвори в покрівлі та надбудовах, зроблені для спостереження за сходом сонця, а також про чудовий милозвучний спів, який вразив чужоземних мандрівників. Найдавніші храми, як бачимо, будувалися з дерева, яке давало широкі можливості майстрам-різьбярам для втілення найскладніших орнаментів, знаків, написів тощо.
Дерево — споконвічний символ рослинної сили — мало ще й сакральне значення для побудови святилищ. Статуя Світовида в Арконі була виготовлена з кількох порід священного дерева. Вдома слов'яни мали своїх домашніх ідолів, дерев'яні скульптурки яких ставили на спеціальних кутових поличках — божницях, які успадкували й християни для своїх ікон. З часом дерев'яна церковна архітектура була витіснена міцнішим матеріалом — каменем, проте первісна форма храмів залишилася типовою слов'янською. Але чотирикутна в плані церква увінчувалася вже не одним, а кількома куполами (банями).
Визначною пам'яткою традиційної культової скульптури є також ідол Світовида, знайдений у 1848 р. в річці Збруч біля села Личківці на Тернопільщині. Нині сама статуя зберігається в Краківському археологічному музеї, а її копія — в Києві.
Кумир, названий Збруцьким ідолом, має багату символіку цілого давньоруського пантеону. Відшліфований впродовж кількох століть водою, він вже втратив чіткість деяких знаків, а тому різними істориками тлумачиться не однаково. На думку дослідників ідол має зображення п'яти богів: Мокоші, Лади, Перуна, Дажбога й Велеса. Чотиригранна й триярусна статуя поділена на 12 сфер. Верхній ярус (небесний) — це чотири обличчя богів під однією шапкою. Мокоша тримає в руках ритуальний ріг. Лада — обручку, під Перуном — зображення коня та зброї (меча чи шаблі), Дажбог - має солярний знак у вигляді кола з шістьма спицями (колесо). Другий ярус — світ людей: тут бачимо своєрідний хоровод, який можна помітити, тільки обійшовши навколо всієї статуї (по одному чоловіку з розведеними в різні боки руками на кожній з чотирьох граней). Це ритуал, присвячений богам, який здійснюють земні істоти. Нижній ярус — триликий Велес (на трьох гранях статуї), що стоїть на колінах, тримаючи інші світи. Остання дванадцята сфера порожня — тут немає жодних зображень (спина Велеса?). Всі три обличчя Велеса зображені з вусами.
Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про вагітність жінок на Русі.
В очікуванні малюка і в процесі його народження мама особливо уразлива. У древні часи це йшло навіть на користь. По певному стану матері можна було дізнатися, хто незабаром народиться: хлопчик або дівчинка.
Сучасним жінкам повезло. Що сьогодні бажають упізнати стать своєї майбутньої дитини можуть у будь-який час пройди ультразвукове дослідження. На Русі таку інформацію діставали тільки за прикметами. Найточніша на думку наших предків прикмета була пов'язана з токсикозом. Подейкували, що постійна нудота супроводжує жінку, що носить під серцем дівчинку. А ось якщо майбутня мати нескінченно відчуває відчуття голоду, швидше за все, буде хлопчик.
По кулінарних перевагах вагітної теж робили висновки. В основному вважали, що, якщо майбутня мати налягає на м'ясо, означає вона чекає спадкоємця. Якщо ж дівчину тягне на солодке - незабаром народиться дівчинка.
Особливе значення наші предки надавали формі живота вагітної жінки. Напевно, прикмета, пов'язана з животом була головною при спробі вгадати стать дитини. Кругленький або розпливчатий животик означав, що буде дівчинка, а ось гострий, навпаки, говорив про народження в сім'ї сина.
А ще в давнину вважали, що дочка, що знаходиться в утробі, забирає у матері красу. Тому якщо жінка раптом стала менш привабливою, в майбутньому у неї народиться дівчинка. Втім, фахівці дають пояснення цій аномалії. При виношуванні дівчинки в організмі мами істотно знижується кількість жіночих гормонів, частина з них просто йде до майбутньої пані.
Готуємось до Великодня:
Сьогодні пригадаємо про старослов’янські традиції.
Те, що християнський Великдень має багато спільного із давнім слов’янським святом рівнодення, є відомим фактом.
Охрестивши Русь, князь Володимир повинен був забезпечити не лише номінальний, а й фактичний перехід до нової релігії.
Християнські храми будувались на місці колишніх капищ, а багато язичницьких звичаїв трансформувались на новий лад.
Дажбог шанувався предками як Бог сонця, який на зиму ховає живильні промені, а навесні знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Він - вважався богом добра, світла, життєвої сили. Він не тільки зігріває землю, а й стежить за тим, як на ній дотримується порядок.
Свій відгомін вони знайшли й у святі Христового Воскресіння – багато із тих стародавніх традицій збереглись донині й добре знайомі кожному з нас. Християни України Пасху святкують, шануючи давні українські традиції Великодня Дажбожого.
Паска - це "сонячний" слов'янський калач
Ще в давнину жителі Русі, святкуючи перемогу світла над темрявою у рівнодення (або Дажбожий Великдень), пекли спеціальний коровай, який був своєрідною жертвою божествам. Чим калач був вищим та кращим – тим був більшим урожай та приплід худоби. Цей давній український звичай, який із запровадженням християнства дещо трансформувався.
Писанки малювали ще до хрещення Русі
Не можна стверджувати, що традиція писанкарства прийшла до нас із християнством, адже найдавніша керамічна писанка, знайдена археологами, датується ІХ століттям. А це майже за 100 років до хрещення Русі. Яйце для людей було символом сонця та народження нового життя, тому і дарували його одне одному саме на Великдень. А орнаменти, якими прикрашали писанки, мали дуже важливе значення й несли в собі зашифрований зміст.
Гаївки - язичницька традиція прославляння природи
Усім нам знайомий ще з дитячих років звичай водити гаївки (або ж по-іншому веснянки) насправді не має нічого спільного із християнством. Хоч і підтримується в Україні. В жодній з традиційних гаївок нема слів про Христа, про Бога, про воскресіння. Натомість постійно згадується природа, сонце, весна, пробудження всього живого і т.д. Це збереглось ще з давніх часів, коли слов'яни святкували прихід весни й звертались до божеств з проханням про родючі землі та багатий урожай.
Освячення великоднього кошика - жертвоприношення божествам
Принаймні, походження цієї традиції саме таке. В давнину слов’яни задобрювали своїх богів, влаштовуючи різні ритуали із жертвоприношенням їжі. Тепер замість цього ми освячуємо великодній кошик, стравами з якого розпочинаємо святкову неділю. До слова, його наповнення не дуже й змінилось. Яйця, святковий калач (паска), м'ясо, хрін, сир - всі ці продукти входили у звичний для наших предків раціон.
Обливання водою - давній обряд очищення
Бешкетна традиція обливаного понеділка, яка, щоправда, збереглась переважно на Західній Україні, насправді ж має серйозне підґрунтя. В давнину хлопці на наступний після Дажбожого Великодня день також обливали дівчат водою. Це вважалось побажанням краси та здоров'я, адже воду наділяли магічними властивостями, і вона мала змити із собою всі хвороби та біди. Щоправда, тоді дівчата тішились таким обливанням і в знак подяки дарували хлопцям писанки.
Встановлено, що весняного, передвеликоднього посту в слов’ян не було. А от обряди очищення водою мали ритуальне значення. Особливо чистий четвер, коли вшановували покійних предків.
Тиждень після Великодня присвячувався вшануванню предків - Радуниця, або Тризниця. Влаштовувалися обіди на могилках родичів, моління про рід. Найархаічнішим обрядом були тризни - кінні змагання на честь померлих. Адже кінь (символ життя, недарма його фігурками прикрашали будинки), він мусив сприяти воскресінню їхніх душ. Вважалося, шо душі Вважалося, що душі предків сприятимуть врожаю і добробуту своїх нащадків.
Як бачите, дуже багато знайомих нам великодніх традицій, які на перший погляд здаються християнськими, насправді мають стародавнє язичницьке походження. Втім, це не заважає нам поєднувати їх із відзначенням Пасхи, а лише навпаки - урізноманітнює святкування та вносить в нього колоритні елементи української культури.
На Великдень, який ще іменується Пасхою, українське жіноцтво, як і тисячі років тому, творитиме великоднє дажбогове тісто, а на ранок усі ми даруватимемо одне одному писанки - знаки Дажбога і вічного життя, як і наші давні предки русини задовго до охрещення.
Добрий день, дорогі друзі!
Сьогодні поговоримо про традиції другого дня Великодніх свят, “Поливаний” понеділок.
У цей день за традицією хлопці обливають водою молодих дівчат.
З давніх часів слов’яни В Україні відзначають Поливаний понеділок, який також називають обливаний, волочильний. Це свято, яке символізує духовне весняне очищення.
Поливаний понеділок святкують наступного дня після Великодня. Він відкриває Світлий (або Великодній) тиждень, де кожен день ще зі слов’янських часів мав свою назву: понеділок – поливаний, вівторок – купалища, середа – хороводниця, Навський четвер, п’ятниця – прощена, субота – хороводниці, неділя – поминальна.
Воду завжди наділяли цілющими властивостями. Ще в язичницькі часи весняні купання й обливання вважалися своєрідними ритуалами (наприклад, для закликання дощу). Слов’яни вірили, що через воду людина очищається не тільки зовнішньо, а й внутрішньо.
У Київській Русі Поливаний понеділок святкували три дні (Волочильники). За цей період треба було облити “все і всіх”. У Волочильники, крім ритуального обходу односельців у перший день Великодня, парубки-обливальники ходили по тих хатах, де жили дорослі дівчата.
Із часом язичницька традиція трансформувалася у християнську. Однак символізм свята – очищення, радість весни та пробудження природи – залишився незмінним.
У Поливаний понеділок безвітряний день і синє небо – до дощу;
Сонячно і безхмарно – літо видасться таким самим;
Із самого ранку ллє дощ – літо теж буде дощовим;
Птахи повернулися з вирію, але ще не співають – ще чекати морозів.
Раніше в Поливаний понеділок обливали переважно незаміжніх дівчат – це робили їхні залицяльники як прояв своєї симпатії та прихованої любові. Залишитися дівчині сухій у Поливаний понеділок вважалося ганьбою. Якщо ж дівчина приходила додому зовсім мокрою – батьки раділи, адже з’являлася надія на весілля, а значить, треба було вже готувати посаг.
Часом дівчата відкуплялися від хлопців писанками, аби ті не обливали водою.
Наші пращури цього дня занурювалися у водойми, обливали домашніх тварин та цінні речі. Вони вірили, що такі ритуали принесуть багатство та удачу. Облити водою жінку означало “очистити її”, а незаміжню дівчину – “наділити ще більшою красою та здоров’ям”.
Цілком прийнятним було обливати всіх без винятку перехожих. У деяких регіонах обливання тривало три дні: першого дня парубки обливають дівчат, другого – навпаки, третього – разом.
Обливали водою і худобу, і птицю, бджіл з вуликами, пастухів та коней перед початком польових робіт.
Хворих на епілепсію, жовтяницю чи лихоманку зненацька обливали водою, якою заздалегідь обмивали ікони чи срібні предмети. Якщо підозрювали, що на людину наслали пристріт (чи зурочили), то перед тим як її облити, воду пропускали через клямку. Вірили також, якщо раптово вилити воду на відьму, то вона не зможе шкодити.
Вважалося, що якщо облити цього дня господиню, то її корова даватиме більше молока.
У деяких регіонах існує звичай, що діти йдуть до хрещених батьків, а ті готують для них подарунки. В інших регіонах все відбувається навпаки: хрещені відвідують своїх похресників і приносять їм гостинці.
Загалом Поливаний понеділок у різних містах святкують по-своєму (і все-таки переважно у західних областях). Із часом це свято стало одним з найулюбленіших серед молоді. Біля водойм часом розгортаються справжні баталії. І незважаючи на те, що цей день не завжди видається теплим, під воду потрапляють як самі бешкетники, так і випадкові перехожі (в тому й всі веселощі).